Мертва тиша

Поки Макс штовхає мене коридором, я складаю й кладу залишки пакета з водою в щілину між м’яким сидінням інвалідного візка та його боком, де, сподіваюся, деякий час його не виявлять. Я озираюся позаду й бачу, як Рід дивиться на мене примруженими очима.

Я чекаю з калатаючим серцем, коли він покличе мене, крикне Максу, щоб він зупинився. Але він нічого не каже, лише зустрічає мій погляд посмішкою та йде за нами до ліфта.

Він точно знає, що я задумала. І він поки що дозволить мені бігати з ним. Тому що він хоче, щоб усе провалилося, він хоче, щоб я провалилася. Або, можливо, все складніше, і він хоче, щоб Макс зазнав невдачі. Неможливо помітити напругу між ними — Рід робить пропозиції та коментарі, а Макс ігнорує його. Для когось такого амбітного, як Рід Дарроу, це має бути нищівним ударом. І обурливим.

Добре. Гадаю, побачимо. Хтось із нас — Рід чи я — буде правий.

Щойно ми наближаємося до виходу, у вестибюлі спалахують вогні й накидаються тіні на головні двері з матового скла.

Я наполягаю на тому, щоб не реагувати. Їх так багато…

Макс зітхає. “Прокляття. Хтось пролив у ЗМІ».

Тоді я розумію, що деякі або всі форми у формі людей живі. Репортери, здається.

«TРАНСПРО прямо зовні», — зазначає Рід.

«Опусти голову й нічого не говори», — неохоче каже мені Макс. «Це буде лише хвилина».

Чому б їм не організувати більш приватний пікап? Це передня частина Вежі Миру та Злагоди. Будь-хто, хто піде звідси, стане історією, але моя роль у відкритті Аврори та наступні заголовки гарантують більше, ніж середній рівень уваги. Напевне десь є чорний вхід.

Але Макс штовхає візок крізь автоматичні двері, і це вибух світла та звуку.

«…маєте коментар щодо позову від сімей?»

— Ти вбила їх, Клер? — кричить чоловік.

«… припускають, що сума багатства на борту значно більша, ніж повідомлялося на той час. Ви можете це підтвердити…”

«…розкажіть про стан пасажирів. Чи зможуть сім’ї ідентифікувати…”

«…Як ви змогли вижити?»

Останнє запитання — тихе порівняно з іншими — привертає мою увагу, але я не можу сказати, хто це сказав. Портативні ліхтарі камер сліпуче яскраві.

Я піднімаю руку, щоб захистити очі, але я все одно не бачу достатньо, щоб розрізнити обличчя. Крім Лурдес.

“Я не розумію” вона проводить закривавленими пальцями по щоках.

Я відводжу погляд.

Макс штовхає мене з інвалідного візка в третій салон автотранспорту. Це індивідуальне купе, і на мить я залишаюся сама. Вперше за кілька тижнів. Полегшення настає миттєво, як прохолодна вода на опік.

Але потім репортери оточують купе, притискаючись до скла своїми словами та своїми камерами з обох боків.

Згодом наш супровід — ланцюг із щонайменше шести машин — від’їжджає від Вежі. Я уникаю вікон, коли ми залишаємо репортерів. Але їх чекає ще більше, коли ми під’їжджаємо до штаб-квартири Верукса, і вони кричать, коли наші машини наближаються до електронних воріт.

Хтось, десь, мабуть, сказав їм, що я не просто залишаю Вежу, а й куди ми їдемо.

Наскільки я знаю, єдині люди, які знають про план, це персонал Верукса. Навіщо комусь витік інформації? Я підозрюю, що моє звільнення, хоч і тимчасове, неминуче викличе сильні й, ймовірно, негативні почуття у частини населення, що точно не допоможе Веруксові розчистити цей піар-безлад. Звичайно, це безлад, який вони успадкували, коли викупили Сіті, але все таки.

Мою підозру підтверджує група з тридцяти чи близько того протестувальників біля воріт, їхні обличчя червоні від холоду, їхні яскраві плакати блимають у сірому ранковому світлі. За ознаками легко відстежити різні гілки історії та конкретну прихильність протестувальників до згаданих гілок.

Ласкаво просимо на Землю, прибульці

Aurora Families for the Truth

Привезіть їх ДОДОМУ!

Брехня Верукс

Жадібність - це смерть

Не вбий!

Хоча з останніми двома я не впевнена, чи вони мають на увазі мене чи Верукс/Сіті та весь космічний промисловий комплекс.

Якби мені довелося зробити це знову — нічого з цього не сталося б — я б принаймні тримала язик за зубами на борту «Ролі», замість того, щоб розповідати свою розбиту, заплутану історію, щойно я прийшла у свідомість і лежала напівзв’язана. Не те, щоб у той момент я мала достатньо можливостей для прийняття будь-яких рішень, зневоднена і з проломом черепа та відсутніми фрагментами пам’яті.

Я прокинулася в відсіку Raleigh’s MedBay під режимом ізоляції, у холоді, відчайдушно потребуючи води, і не пам’ятаючи, як я туди потрапила. Вони знайшли мене в евакуаційній капсулі, коли шукали ЛІНУ. «Гінзбург», мабуть, забив тривогу, коли ми пропустили нашу зустріч, і вони не змогли зв’язатися з нами.

Підживлювана нагальною потребою, яку я тоді навіть не зовсім розуміла, я розповіла лікарю та капітану «Ролі» все, що знала, усе, що пам’ятала, а цього було водночас і забагато, і замало.

Моя історія дійшла до Землі раніше за мене, викликавши сотні теорій змови та одну погано зроблену документальну драму, перш ніж Верукс опротестувала її.