Метаморфози

111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні

113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

119] Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,

127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]

128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-

130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.

133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

142] «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?

143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю

146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,

148] й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,

149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

153] Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!

154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

155] Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:

156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

162] Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

166] І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».

167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]

175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

183] Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі

184] Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.

185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

186] Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...

187] Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну

191] Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж

192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?

194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-

196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-

199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.