Метаморфози

505] Гарно промовив - і справі поміг: на блискучу головку

506] Скіпетра владар Еак ліву руку рішуче поклавши,-

507] «Помочі ви не просіть, а беріть її,- мовив,- Афіни!

508] Сили всього мого острова, все, що мені постачає

509] Нинішня влада моя,- ви своїм без вагання вважайте.

510] Війська мого для моїх і для ваших потреб не забракне.

511] Дяка богам, не в біді ми, тому перепрошувать - зайве».

512] «Хай буде й далі так,- мовив Кефал,- громадян хай прибуде

513] В місті твоїм. Я от радий був щойно, коли ваша молодь

514] Вийшла назустріч мені - юнаки, один одного варті,

515] Красені в розквіті літ. Багатьох не знаходжу, одначе,

516] З тих, що їх бачив я, в вашім краю побувавши раніше».

517] Важко зітхнувши, таку повів мову Еак сумовито:

518] «Кращою долею, друже, змінився печальний початок.

519] О, якби можна, його не торкнувшись, про неї згадати!

520] Та по порядку, про все оповім, щоб не гаяти часу.

521] Прахом, кістками лежать усі ті, що про них пам ятаєш.

522] З ними частину набутку свого щонайкращу я втратив!

523] Мор наше місто косив: його гнівна Юнона зіслала

524] В злобі сліпій на цей край, що суперниці носить імення.

525] Поки вважали це лихо земним і не відали, звідки

526] Впав цей удар, у мистецтві лікарськім рятунку шукали.

527] Зрадило їх і воно: переможене, впало мистецтво.

528] Темною млою в цей день над землею нависло понуре

529] Небо й повітрям парким нездорові наповнились хмари.

530] Роги свої, наливаючись, місяць єднав учетверте

531] І, коли тоншав, роз'єднував їх учетверте,- та все ще

532] Австри, палючі вітри, розвівали над містом заразу:

533] В води вона, як відомо, проникла - в струмки та озера.

534] А по полях, що взялись бур'яном, розповзлось усіляке

535] Гаддя й своєю отрутою чорною повнило ріки.

536] Пошесть пішла наперед на собак, на птахів, на отари,

537] На хижаків - наче пробував мор свого подиху силу.

538] З подивом бачив рільник нещасливий, як, тягнучи плуга,

539] Падали дужі бики, борозни до кінця не довівши.

540] Жалібно бекали рунисті вівці; у них випадала

541] Вовна сама по собі й хворобливо зсихалося тіло.

542] Чистої крові рисак, володар бігової доріжки,

543] Пальми не гідний тепер: забуваючи елаву колишню,

544] Тільки постогнує, в стайні чекає повільної смерті.

545] Гнівом не вибухне дикий кабан, не втішається сарна

546] Прудкістю ніг, а кошлатий ведмідь на бика вже не вийде.

547] Млявість панує довкіл. По лісах, і полях, і дорогах

548] Трупи огидні лежать. Занечищує сморід повітря.

549] Дивне скажу: не чіпає собака ні вовк-сіроманець

550] Падла, ні пажерний птах. Розкладаються трупи, й розносять [127]

551] Запах важкий, і недугом заразливим сіють довкола.

552] Врешті на вбогих селян, смертоносної сили набравшись,

553] Мор наваливсь і в оточене мурами місто ввірвався.

554] Спершу нутро все горить. Червоність і віддих палючий

555] Свідчать про внутрішній жар. Не вміщається в роті розбухлий,

556] Здерев янілий язик. Пересохлим, порепаним горлом

557] Ловлять повітря, та подув палкий не збиває гарячки.

558] Ані на постіль лягти, ані тіла прикрити не можуть:

559] Падають ницьма на землю тверду. Від землі холоднішим

560] Тіло, проте, не стає, а земля аж палає від тіла.

561] Й не порятує ніхто: лікарів, що приходять на поміч,

562] Косить недуга - мистецтво їх нині самим їм на шкоду.

563] Хто біля хворих бував, не лишав у біді свого друга,-

564] За допомогою й сам загибав. І коли всі надії

565] Прахом пішли й тільки смерть цю хворобу могла перервати,

566] Всяк, що хотів, те й робив, помічне зацуравши, бо в ньому

567] Помочі й так не було. Тож повсюди без сорому, стриму

568] Воду, розлігшись, пили при водоймах, струмках та джерелах;

569] Марно пили, бо не спрагу - життя в ній гасили раніше.

570] Там, у воді, й захлинавсь не один: понад міру обпившись,

571] Вже й ворухнутись не міг, а хто жив ще - продовжував пити.

572] Так своє ложе ненавидять хворі, що, мов божевільні,

573] З нього зістрибують. Хто ж і на ноги звестися не в силі,-

574] Зсунувшись, котиться той по долівці, аби якнайдалі

575] Бути від рідних пенатів: чумним тут усе видається.

576] Всяк винуватить куток свій-не знає, де корінь нещастя.

577] Ті по дорогах, півмертві, бредуть, поки ноги ще носять;

578] Інші - в сльозах на землі простяглись; од утоми й хвороби

579] Вже через силу запалими глибоко водять очима,

580] Руки благально до зір, до безмовного неба здіймають.

581] І видихають життя свого залишок, де доведеться.

582] Що я, гадаєш, тоді відчував і чого, окрім смерті,

583] Прагнув, життя кленучи, до своїх приєднатись готовий?

584] Всюди, куди тільки зір міг сягнути, на кожному кроці,

585] Люд нещасливий лежав: так на землю падуть переспілі

586] Яблука, тільки-но гілку торкнеш, або з дуба - жолуддя.

587] Глянь перед себе: Юпітера храм височить небосяжний

588] З довгими східцями. Хто на священному вівтарі марно

589] Ладану там не палив? Скільки раз там дружина за мужа,

590] Батько за сина молилися палко, й самі при молитві,

591] На незворушливий камінь упавши, з життям розлучались,

592] І незужитий знаходили ладан у мертвій долоні!

593] Часто жертовні бики, коли їх підігнали до храму,