Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Па, — подали собі руки і стояли проти себе усміхнені, відсвіжені, обновлені своєю любов'ю, що, як кожна любов по перепросинах, була ще ніжніша і сердечніша. Ориська притягнула до себе Дарку:

— Як ти не гніваєшся на мене… як ти дійсно мене любиш… то поцілуй мене, Дарцю.

Дарка схопила Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів у губи й очі. Зовсім так, як старші цілують дітей: зібравши все личко дитини у свої долоні, вони не цілують його, а п'ють, ніби джерельну воду.

Не цілуючи вже, пригорнула Дарка Ориську ще раз до своїх грудей, бо в цю мить вколола її в саме серце туга за хатою. Ориська чогось видалась їй і мамою, і хатою, і Веренчанкою, і Данком.

XIV

Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають рівночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде вдома. Дарка нехай розвідається, коли їде Ориська і Стефко (татко добрий, — думає Дарка, — дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!) і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на білет. Нехай він купить Дарці білет і переховує його в себе. На „Дарчиній голові" має бути хіба одна валіза. В поїзді краще не пхатися до вікна. Можуть натопити в вагонах, а тоді можна дістати катар. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно — їздити впотемки… На станції у Веренчанці, напевно, буде хтось з дому чекати на Дарку.

Мама… як же ж мама знає, що для „дитини на станції" найважніше! Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Та ж мама вже шостий місяць не бачила своєї „панни". Напевно, вона вже десь змарніла! Мама така „стара", а зачеркує дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр. Хоч через того малого ціпендрака вся хата пішла горі дном. Може (коби тільки Славочка дозволила на це!), мама навіть на станцію по доню вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназійну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба на вуха натягнути білу вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з четвертої класи приїхала на свята додому. Чи Дарчик знає, що ще пів року, і Дарка буде вже в „вищій" гімназії?

Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати додому всі літні панчішки, майточки і літні суконки. Ту, з рижками, і ту, в сині горошки. Мама дома все гарно випере, поцирує, випрасує, і навесні Дарка все, як знайде.

„Навесні", — здригається Дарка. — Прецінь вона тоді й так не ходитиме до школи. Мама ще щось пише про якісь гіркі мигдалі і про ще щось, що Дарка має купити й привезти до хати, але Дарка не дочитує вже маминого листа, ховає кудись у найменше вживану книжку, щоб тільки якнайдалі відігнати від себе думку-змору, що вона навесні не ходитиме вже до гімназії…

Про все інше думати, всім іншим займатися — тільки цю думку віддалити бодай на хвилинку, хоч на час Різдва, з пам'ятиі.

Тепер вона думає про те, як би їй зустрітися з Данком. Заплющує очі на те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б можна так, то найкраще хотіла б забути, на якийсь час забути, що вона загалом живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч коло Музичного інституту).

І Дарка останньої години (Боже, ще ця справа з Ориською і класою, коли Дарка полагодить її?) навмисне довго одягає шапочку до шибки вікна, навмисне не може позбирати своїх книжок, щоб тільки Лідці надоїло чекати на неї і вона могла сама вийти з класи. І Лідці надоїдає (від кого Дарка чула таке порівняння „терпеливий, як дзеркало"?) чекати. Нарешті. Дарка кидається вниз (у хлопців кілька хвилин згодом дзвонить дзвінок) і зараз же при вході чекає на Данка. Ось і він. Його високі, як жердка, плечі просуваються між сині плащі і барвисті дівочі шапочки. Почавши від шостої, з хлопцями ходять дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових одностроїв. У входовій брамі Дарка замалим не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та… Данко не йде сам, а в товаристві двох товаришів. Дарка безсоромно підбігає за ним: чей… чей… оглянеться він, запримітить її і — відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони марширують всі три і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання: безсоромно і багатомовно. По сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і далі марширують. І знов Дарка підбігає за ними. Раптом хтось зупиняє її за комір плаща. Точнісінько за комір.

— Ти куди так біжиш?

— Орисько. Я мушу з Данком про щось поговорити… конче… Чернівці зробили з Ориськи справжню даму.

— То чому не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно йде кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу відправляє товаришів. По грі його лиця можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою „до побачення" і відходить. Данко обертається до Дарки з іншим обличчям.