Читаем Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти полностью

Все сталося буква в букву, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом із своїм і Орисьчиним. Гірких миГдалів і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має на голові? Нагадала собі про це в останній хвилині перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила її, що мигдалі можна замінити серединками із сливкових кісток. Рому буде можна і в Веренчанці дістати. Хіба немає там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками під саму кам'яницю. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарень та скісні пасма жовто-гарячого світла з виставових шиб просвічували людям доріжки на тротуарах. Десь угорі, як благословення, спускались на землю невпійманими промінчиками зорі. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки тільки посунулись по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ані двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до двірця молола щось безнастанно язиком. Стефко поводився тихенько, мов його між ними не було. Дарка відчинила очі і вперше за їх приязнь і знайомство глянула Стефкові просто у вічі (сидів навпроти неї та Ориськи на лавочці): як багато десь це чоло передумало, як багато ці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На двірець приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагону, надлетів з валізкою й високо піднятим коміром Данко.

— Дан, — зачепив його Стефко: — „Веренчанка" їде в цьому вагоні!

— Я пересяду до вас хіба пізніше, бо до Кіцманя матиму товариство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула із сердечним співчуттям:

— Не бери собі так до серця, Дарцю… він тільки тобі навмисне так робить! А ти знаєш, що кого любиться, тому завжди хочеться трохи дошкулити.

— Ой, Орисю!

Поїзд туркотів, і летіли десь, мабуть, іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохухувати в замерзлій шибці віконечка й подивляти їх крутий танець. Як поїзд рушив із станції Кіцмань, до вагону, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку: тато, мама і свої коні. Мама видалась Дарці якась така відмолоджена, така свіжа, що вона кинулася їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчинки, гарне личко.

— Мамціка мене з'їсть, як про щось довідається!

— Що таке, Дарчику? — вже стривожилася мама.

— Ви знаєте, я не купила ані мигдалів, ані рому!

— Дурниця! — засміялася мати, що була, видно, на гірше приготована. — А з татком чому ти не привітаєшся?

— Ах, правда!

Татко стояв збоку з батогом.

— Я маю вам, татусю, так багато розповідати, — притулилася Дарка до рапавого таткового лиця.

— Дитино моя! — і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це безсумнівно — на Дарчину честь. Бабуня не могла вийти проти Дарки навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате, коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій перинці до пах ляльку. Перше, що смикнуло Дарку за всі мотузки серця, це те, що Славочка при ближчій зустрічі показалася гарна, як мальований янголик. Дарка заговорила до неї, і цей малий янголик посміхнувся. Так вони при першій зустрічі признали себе рідними сестрами й визнали собі взаємну любов.

Але за хвилину той янголик починає кривити свої беззубі устонька, ніби настроює їх до щораз більшого плачу. Врешті той плач переходить у вереск, і всі — мама, бабуня, Гафія — навіть забувають про Дарку і всі „кудкудакають" коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, неначе зайва в цій хаті. Навіщо її тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала із школи додому, де не була більше, як пів року? О, яка вона дурна, Дарка, уявляючи собі, що тут її чекають, що всі будуть навипередки розпитувати її?

Вкінці Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала собі, що приїхала додому її старша доня.

— Як тобі там на станції, моя донечко? По твоїх личках не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це — правда, страшна правда!!) і скипів:

— Що ти говориш? Наша Дарка — і двійка! Також щось! Та ж я був на останній конференції („Саме перед самою пригодою з Мігалаке", — пригадує собі Дарка).

— Та ж професор Спілий не мав для неї слів похвали! Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Спілий, хоч як хвалив її простолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як „посередньо". Зате з інших предметів, будь ласка: з української — „дуже добре", з природи — „дуже добре", з руханки (жартує собі татко) — „дуже добре", з німецького — „добре", з латини — „посередньо"… Здається мені, не було ще оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, — звернувся тато до мами — що оце „дрантя" — всі професори люблять!

Мама відгортає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь за жильё. Книга вторая
Жизнь за жильё. Книга вторая

Холодное лето 1994 года. Засекреченный сотрудник уголовного розыска внедряется в бокситогорскую преступную группировку. Лейтенант милиции решает захватить с помощью бандитов новые торговые точки в Питере, а затем кинуть братву под жернова правосудия и вместе с друзьями занять освободившееся место под солнцем.Возникает конфликт интересов, в который втягивается тамбовская группировка. Вскоре в городе появляется мощное охранное предприятие, которое станет известным, как «ментовская крыша»…События и имена придуманы автором, некоторые вещи приукрашены, некоторые преувеличены. Бокситогорск — прекрасный тихий городок Ленинградской области.И многое хорошее из воспоминаний детства и юности «лихих 90-х» поможет нам сегодня найти опору в свалившейся вдруг социальной депрессии экономического кризиса эпохи коронавируса…

Роман Тагиров

Современная русская и зарубежная проза