Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

В середу (і хто б то подумав, що вже п'ять днів перекотилося в минуле від того пам'ятного дня!) Лідка й Дарка знов біжать до гімназії. На „чорній дошці" велике, виразисте оповіщення. Прочитують навшпиньках, задихано: тут стоїть синє на білому, що українську дівочу гімназію розпущено!!

— А щоб він не повернувся з тюрми! — закляла на весь коридор Лідка Орестові: це все через нього!

Дарка буркнула:

— Не клени, дурна, але читай далі!

Кілька рядків нижче оголошують вписи до нової гімназії. До цієї „нової" можуть бути прийняті тільки ті, які складуть потрібну заяву та присягу і що… „на думку дирекції підходитимуть для цього заведення". Вписи до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8-ї до 12-ї перед полуднем.

— Ти… не бери мені за зле, що я так сказала на Ореста, Дарко. Я думала, що вже по нашій школі… чуєш? Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…

Дарка дуже здивувалася:

— Як то „все в порядку"? Та ж тут пише, що треба якісь присяги складати…

Лідка сміється вже навіть весело:

— Ну і що з того, що „пише"? Ти думаєш, що будуть тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати „наук" директора і підписати якесь зобов'язання, і по всій параді! Ет… добре, що поки що „людина" відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і… так не хочеться вчитися…

Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти Дарчину відповідь.

На вулиці повіває леготом з заходу. Сміється якась дівчина багровими устами до свого хлопця в офіцерському мундирі. І якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, вуличник вигукує:

— Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті![63]

Життя не зупинилося на мить від того, що в Чернівцях розпущено обидві українські гімназії.

*

В четвер зранку (четвер у школі: математика, румунська, латина, історія, природа, рисунки) надходить лист від мамці. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть Бог, все буде добре. Додому треба писати, що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Вдома усе гаразд.

Лист короткий, нервовий і дуже обережний. Ніби конверт його з прозорого паперу.

— Мама не написала всього, що думала. Які ми всі тут перестрашені… — відразу відгадала Дарка, і стало сумно.

Надвечір того сумного четверга прибігає сплакана „тета" Іванчукова. Її здоровенні груди підіймаються й опадають, а за кожним таким важким опадом — новий приплив сліз. Дарці згадалася чогось якась помпа з фізики…

Тета прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози. Подумайте собі тільки, тільки уявіть собі (але що? що уявити собі? — нетерпеливиться Дарка): вона ноги свої сходила, вона груди свої зірвала (ну, ну, ці груди хіба пилою „надірвав би!"), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть при нових вписах, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить дома таку пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся!

На Іванчукову находить нова хвиля розпачливого плачу… Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного на візнику повезуть до вписів, бо він добровільно не піде! Та ж тато його з хати прожене, коли він не впишеться до школи! Вона знає свого чоловіка. Пропаде дитина… ох!..

— Чекай… чому він не хоче вписуватись? — хвилюється Лідчина мама.

Тета хапається за голову й колише її у своїх руках, як щось дуже зболіле:

— Боже, за що так караєш мене… Боже!.. Кого я собі до хати прийняла? То якийсь лихий дух — цей Циганюк… якийсь лихий дух оплутав мою дитину… Та ж він не має чого на очі показуватися батькові, коли не впишеться… Ой, Боже, коли я ще з цього нещастя якось вийду… то ще сто років житиму…

— А що з Циганюком чувати, тіточко? — якось не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тету тільки зачепи за Циганюка!

— Не бійся… лихе не загине! Держать його в арешті… він… ясно, йому що? Коби чужі діти впхати в біду! Ні до чого не почувається, ні до чого не признається — і що? Подержать і випустять, а моя бідна дитина скапариться на все життя через того чорта. Бодай я була його на очі не виділа, та не виділа! Чому Івонко… вже написав до старого по гроші… і впишеться… Закінчить гімназію і такий мужичок — буде доктором, а моя дитина… буде поневірятися по світі недоуком?

— Чекай, але чого це Гиньо не хоче вписатись? — ще не розуміє Лідчина мама.

— Чого? Того, що Бог йому розум відобрав. Треба там при вписах, жінко добра, якусь заяву підписати… розумієш?.. а він з цим усім, — каже, — не має нічого спільного… Раз махнути пером… а він каже, уяви собі, що він цього не зробить!

Пані і собі лякається. Перелякана кличе Лідку до себе, перед очі:

— Лідко, дитинко, скажи мені… може, й ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має поганих думок.

— За мене прошу не боятися, я не така дурна! Вписуюся зараз першого дня! Прошу тільки дати мені гроші на вписове.

Тоді пані пригадує собі, що ще й Дарку має в своїй опіці:

— Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальности за вас перед батьками!

— Моя буква припадає аж на суботу, — дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.