Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

„Називали мені (о sancta simpicitas![143]), — пише Ірина Вільде, — навіть прізвище такої сім'ї. Мушу в ім'я правди розчарувати тих, хто переконаний, що Річинські живцем взяті з життя. Зрештою, брати у життя, а копіювати його — далеко не одне і те саме".

Однак паралельно з чиновниками-бюрократами та менш талановитими колеґами-письменниками, які або не розуміли суті написаного, або вдавали, що не розуміють, були і справжні читачі, справжні критики, які навіть в умовах радянської сталінсько-беріївської дійсности, не кажучи вже про хрущовську „відлигу", належним чином сприйняли і оцінили роман письменниці. Як справедливо вважає Марія Вальо, „загальнолюдські й національні цінності творчости Ірини Вільде, зокрема ранніх її творів, починаючи з половини 50-х років, послідовно відстоювали молоді радянські критики, згадати хоча б статті і рецензії С. Трофимука, М. Мундяк, І. Дзюби, М. Гуменюка, М. Ільницького, М. Козака та багатьох інших, хоча це було дуже непросто і нелегко".

Сьогодні, коли, здавалося б ніщо не заважає дати правильну і справедливу оцінку творчости письменниці, з'являються критики, які вважають, що саме ранні твори письменниці зрілі і справді художні, бо твори радянського періоду — написані у „підсовєтській Україні" під примусом, тиском, а тому й художньо слабкіші.

На жаль чи на щастя, але так не є, бо письменник розвивається, хоч би де перебував, і здебільшого зростає як майстер і як особистість. Важко сказати, чи талант, даний письменникові Богом, робить людину щасливою. Радше навпаки! Талант не терпить фальші, не терпить брехні, а в аж ніяк не ідеальному суспільстві мистець скорше чи пізніше дійде до тієї точки, коли життя поставить перед ним жорсткий вибір: злукавиш — і тобі буде добре, напишеш правду — і будь готовий до різного роду випробувань — від банального безгрошів'я до концтабору. Ірина Вільде неодноразово повторювала: „Підлість — це той потяг, на який завжди встигнеш сісти, то навіщо поспішати?"[144].

Часто „нерозумних" письменників у часи тоталітаризму викликали до різного роду „установ", де намагалися вплинути на них, змушували прислухатися до „доказів розуму", хоч ті продовжували вперто робити своє, після чого — конфлікт з владою і, логічно, — кара за „нерозум". М. Вальо у своїх спогадах про Ірину Вільде наводить відгук письменниці після виклику її до високого чиновника від ідеології: „Уявіть собі, — хвилювалася вона (письменниця), — мене ледь не виставили за двері, нагадавши про відсутнність елементарної вдячности до радянської влади. Я відповіла, щоб не плутали поняття радянської влади з бюрократичною машиною і не вимагали вдячности за прояви культурного геноциду. То виходить, що мене хотять з'їсти, а я ще повинна за це ґречно дякувати". „Партократи, ким би вони не були, є тимчасові, а народ безсмертний"[145], — говорила письменниця.

На щастя, зусилля дрібних номенклатурно-партійних посіпак зійшли нанівець, й Ірина Вільде 1965 року була удостоєна Шевченківської премії за роман-епопею „Сестри Річинські".

Насамкінець, нагадаємо слова Павла Загребельного (січень 2004 р.): „Ірина Вільде знала, що життя безжальне, а тому найперше в цьому житті треба боротися за справедливість. Водночас вона розуміла, що на всьому нашому бутті лежить тяжкий тягар несправедливости, і не тільки тягар, а й безкінечна печаль, — як історія беззахисних сестер Річинських. Велич Ірини Вільде — у відстоюванні справедливости".

Ірині Вільде випало жити в ту епоху, коли її батьківщина входила до складу Австро-Угорщини, згодом Румунії, була окупованою гітлерівською Німеччиною, була частиною Радянського Союзу, де все написане до 1939 року потрапляло до так званого „спецфонду", що дало можливість деяким кон'юктурникам від літератури ділити її творчість на два етапи: до 1939 року і після нього — та оголосити її радянською письменницею тільки тому, що вона жила і творила в цей час, а всі її твори, написані до 1939 року лежали під надійним „замком" у спецфондах і не були відомі широкому колу читачів.

Тепер, знайомлячись з її ранніми творами, ми відчуваємо той літературний контекст, в якому Ірина Вільде реалізувала себе як письменниця, і розуміємо, чому вона до останніх днів життя так і залишилася Vilde — Вільна і нескорена жорстокими часами. Її небуденний талант, потічки її ідей і задумів з часом перетворилися на могутній потік, що успішно долав усі перешкоди. Говорячи образно, Ірина Вільде „в часи безробіття, голоду, переоцінки моральних цінностей, бунту і занепаду" кликала до життя і боротьби, оспівувала тих прекрасних „метеликів", яких жорстокі часи намагалися приколоти шпильками, а її любов до них, до рідного краю („Моєї Буковини") білими віршами виливалася пахучим медом з рядків її книг, зігрівала і продовжує зігрівати душу читача, дає йому надію, впевненість та віру в свої сили.