Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

О ні, вже не сліпа! Обертається до мами такими гарячими від ненависти очима, що тій аж слова на устах в'януть. Так! Потім шукає за Данком, щоби попрощатись ще з ним мамі навмисне, але його вже нема коло неї: саме тепер вийшов на дорогу. Значить, таки пішов додому. Ну, тепер може вже діятися, що хоче!

— Іди до кухні, — наказує мама.

— Я не піду до кухні. Сяду собі під хату на лавку й там буду сидіти… доки мені самій схочеться, — відповідає тим самим голосом Дарка. — Хліб за хліб.

Мама не договорюється більше, й Дарка сідає собі на лавці під хатою. Буде от так сидіти, хоч би до рання. Хоч би й поза „рано". У вітальні грає музика, як би нічого не сталося. По якімсь часі відчиняється вікно над лавкою, на котрій сидить Дарка.

— Дарко, іди до хати… бо перестудишся…

Мама вже не наказує, а майже просить. Вона це вміє, та мама. Насварити, кинутися, а потім хоче, щоб в одній мінуточці вже все можна було забути.

— Дарко, ти чуєш, що я кажу?..

— Ні, не чую, — відповідає Дарка зухвало, як Марці. Кулиться вдесятеро, бо холод без жартів добирається до плечей і рамен, і далі сидить на своїй лавці. Цікаво знати, котра тепер година може бути: чи далеко ще до дванадцятої. Хоч із кухні світло досить великим клином врізується в сад, але цього замало на оборону проти духів. Знову за якийсь час відчиняються двері. Хтось не ступає навіть поза поріг.

— Дарцю, ану-ко ходи сюди.

Бабця! Дарка іде: бабця найменше тут винна.

— Що сталося, Дарцю? Чому не йдеш до своїх гостей?

Перед Дарчиною пам'яттю затанцьовують тепер мамині слова: „Ти ще питаєш, що сталося? Ти фальшиве, облудне сотворіння!.. "

— Я буду собі тут сидіти, бабцю… Прошу, замикати двері.

Тепер вилазить правда, як шило з мішка: бабця прийшла сюди в змові з мамою.

— Іди до хати, дитино, та й не роби мамі прикрости. Де ж бо… Мама перестрашилась, що тебе ніде нема… Схвилювалася та й мусіла трохи насварити. Але сама знаєш, що це твоя забава, і не випадає, щоб гості бавилися, а господиня сиділа собі десь надворі. А втім, я тобі скажу, дитинко, що так не робиться, як ти зробила. Або беремо всіх гостей з собою на прохід до саду, або нікого. А одного взяти, а всіх оставити… це ні! Ну, ходи до вітальні!

Дарку якби хто шпанівками пришпилив за фальбанки суконки до лавки. Ані не в гадці рухатись. Неправда… неправда те, що говорить бабця. Мама інакше думала. Змовилися обидві, а тепер бабця „закручує" всю цю неприємну справу. Якраз бабця надається до цього! Дарка не рушається з лавки, а бабця — з порога. Одно жде на друге.

— Бабцю, я не знала, що це щось „злого", що ми пішли з Данком перейтися по саді… — Дарка не оправдується (ніби за що?), хоче тільки показати бабці, що вона ніякий „турок", що можна їй закрутити „юра", як самі хочуть; вона знає, в чому справа.

Бабця, „притиснута до муру", вже не має куди боронитись.

— Гай, гай не договорюй багато, але ходи у хату…

І Дарка іде. Тільки тому, що бабця призналася до крутійства. Тільки тому.

Дарка повільно, з великою обережністю всувається поза поріг вітальні. Всі вже знають про її пригоду, всі вже добре „намовлені", бо ніхто ніби навіть не запримітив, що вона вийшла, а тепер знову прийшла.

Забава дальше підстрибує своїм трибом, і нікому навіть не в голові, що нема когось, для кого вся ця забава була придумана й намріяна.

Дарка стоїть на цій забаві, як заблукана сирітка на багацькім весіллю: неважна, нікому не потрібна ані не цікава.

— А прецінь, „це моя забава", — розважає і стримує заразом себе… — моя! І якби я хотіла грозити їм всім — якби я хотіла… то могла б зараз всіх на сто чортів розігнати звідси геть! Хоч потім і вбили б мене дома… але показала б їм, як то забувати про мене на моїй власнісінькій забаві…

І від цього пожару в серці наче свобідніше стає в грудях. Наче добачує себе саму в світлі цієї луни й притомніє: „Що з нею? Хай бавляться… О, навіть „старі" розтанцювались. О!.. о!.. Татко танцює з Орисиною мамою! Як дивно якось виглядає тепер татко в цьому своєму трохи старомодному, залежаному чорному убранні. Зовсім, як на портреті шлюбнім. Боже, і танцює якось інакше від усіх… Що він собі думає тепер, що він може тепер собі думати…" — б'ється Дарчина думка.

Вона обсипує очима Орисину маму і вже напевно знає, що татко собі думає: йому здається, що він ще до школи ходить, такий ще молодий…

Орисина мама зовсім подібна до Софійки, тільки вища й худша, вже з сивавим волоссям, тепер у вогнях цього червоного світла в танці виглядає, як підліток.

І раптом звідкись несамовита думка: „Татко повинен був оженитись з Орисьчиною мамою…"

Щось стрілило музикантам до голови, й вони ні з Сього, ні з того з дунайських хвиль перелітають на нашу верховину.