Читаем Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти полностью

Тато, низинин, не має що тепер шукати в танці. Він трохи що не втікає з панею Підгірською під стіну: місце молодим! Празький — великий і незграбний — звивається у коломийці, як фуркало. Софійка повіває коло нього, як хоруговка. Ориська, так, Ориська іде рівненько, пишно (не сягає навіть Костикові по пахи) в танці, як та дівчина, що „ходила бережком, заганяла качурика батіжком". Стефко Підгірський напосівся Дарку витягнути насередину (якби Ляля не мала скрипкою спутані руки, то інакше було б), але Дарка рішуче, аж нечемно відказується: хай інші бавляться! Її забава вже скінчена. Нагло Костик задержується в танці і кричить:

— Панотець нам спаської затанцюють!

— Просимо! Просимо! Панотченьку! Прошу… ану… просимо… — сипляться на голову отця, як град, з усіх боків. Отець відмахується руками і головою, але не обурюється на це зухвальство. Ціла вітальня аж гуде, аж ногами тупотить: отець мусить показати, як у Спасі танцюють! Отець Підгірський вже тільки відпрошується: хіба ж лицює йому? Потім, якби його хто добре штовхнув, підкасує реверенду, піддирає голову і йде метелиці, що аж страшно очам дивитись! Дивіться тепер всі: оттак танцювали колись у Спасі за моїх парубоцьких часів.

Дарка приперлася до одвірка дверей і не може собі ради дати з власними думками: одне конечно хотіла б знати. Але то таки конечно! Чи всі ці люди будуть такі самі і завтра, як сьогодні? Чи отець не буде соромитися, що дав себе намовити на цю, у вихра запозичену метелицю, чи Орисина мама схоче признатися, що підскакувала з її татком, як дівчинка, чи Софійка буде й завтра, і позавтра, і все вже від сьогодні обійматись із Славком Празьким, чи Ляля десь там, у Відні, пам'ятатиме те все, що надзвонила сьогодні до вуха Підгірському, і чи Данко не забуде завтра того, що сказав їй сьогодні в саді?..

Маленький, кошлавенький, сірий сум підкрадається на рачках до Дарчиного серця. Байдуже, що Лялина скрипка заводить, якби хто жили з неї висотував. Байдуже, що Костикові мало що пипоть не виросте із безнастанного співання.

Все це якесь таке далеке, якби не в цей вечір, а колись… колись творилося.

Дарка пильно вважає, чи хто не дивиться на неї і поволеньки, поволеньки, по пів, по чверть крока висувається з забави: направду, не має чого більше тут шукати. У темній „Гардеробі" хоче дібратись до ліжка, намацує і скрикує зі страху:

— Хто тут!?.

— Не бійтесь… То я, Дарочко.

Ах, Улянич! Він теж, видно, має тієї забави „досить".

— Ви за чимсь шукаєте? — питає якось змучено, ніби рад, щоб Дарка зараз винеслася звідси. Так Дарці здається.

— Ні… я прийшла посидіти. Мене щось голова розболіла, — якось мусить закрутити Дарка.

— Так, як мене… — каже і собі Дмитро. Дарка думає: „Якби я була сказала правду, то він теж признався б. Як то завсіди на зле виходить неправда. Він думає… Він може щось подібне припускати, що я не знаю, чого він втік з забави. Якби я була сказала правду… Та тепер вже запізно".

Але її мале жіноче серце не може вдержати, щоб не потішати. Воно торкається кінчиками пальців його чола й каже зі святим переконанням:

— Я, і Ориська, і Данко, направду, навіть мамця, сто разів більше любимо вас, як Празького.

Чи це признання нічого не значить? Мабуть, небагато, бо Улянич не відзивається. Тоді каже Дарка тоном дорослої жінки:

— Слово даю, що не знаю, що сьогодні тій Софійці сталося. Ага, тепер Улянич вже чує, що хтось до нього говорить!

— Дарочко, я вас дуже люблю, вірте мені, але дуже прошу не втручатись не у свої справи. Ані панна Софійка, ані товариш Празький тут при нічому. Зрештою, ви ще замолоденькі на подібні здогади чи помічення. Вас не цікавить забава?

— Ні не цікавить… Так само, як і вас, — грає ще молодшої Дарка. І вони знову не відзиваються до себе. Але ж бо Дарці жаль його.

Вона присувається ближче до нього, злегенька кладе свою руку на його плече і питається, бо не може дивитись на його сум:

— Я не розумію… Прошу не гніватися на мене, але я, бігме, не розумію, як може Софійці більше подобатися Празький, як ви. Я вже не говорю про те, що ви маєте таке добре серце, але ви й багато… це кожний видить… багато… ну… гарніші від нього.

Що вона таке сказала, що він схоплюється раптом, якби на шпильку сів, притулює її до себе й каже вже без удавання, просто, як своїй рівні:

— Я теж не розумію цього, Дарочко. Я теж нічогісько не розумію, дитино, і це… мене найбільше болить!

Дарка хоче ще щось запитати (чому не використати хвилі, коли він розговорився?), як влітає Костик, якби сто чортів за ним гнало:

— Ану „геравс" звідси! Ми закладаємо тут пошту!

Що за „пошта" в хаті? Чи той Костик здурів до решти? Улянич бере її за руку:

— Ходіть, Дарочко: „наші" хочуть бавитись.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь за жильё. Книга вторая
Жизнь за жильё. Книга вторая

Холодное лето 1994 года. Засекреченный сотрудник уголовного розыска внедряется в бокситогорскую преступную группировку. Лейтенант милиции решает захватить с помощью бандитов новые торговые точки в Питере, а затем кинуть братву под жернова правосудия и вместе с друзьями занять освободившееся место под солнцем.Возникает конфликт интересов, в который втягивается тамбовская группировка. Вскоре в городе появляется мощное охранное предприятие, которое станет известным, как «ментовская крыша»…События и имена придуманы автором, некоторые вещи приукрашены, некоторые преувеличены. Бокситогорск — прекрасный тихий городок Ленинградской области.И многое хорошее из воспоминаний детства и юности «лихих 90-х» поможет нам сегодня найти опору в свалившейся вдруг социальной депрессии экономического кризиса эпохи коронавируса…

Роман Тагиров

Современная русская и зарубежная проза