Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Орисько, будьмо собі і тут дві найліпші товаришки! Ти видиш, як вони зглядаються всі тут на нас, ці, вже „бувалі" в школах?

Дві дівчини, чорна і ніби (тінь тамтої) чорнява, сплетені за рамена, приступають до Дарки й Ориськи:

— Я пригадую собі „на" тебе і „на" тебе, — каже чорнява таким наголосом, якби українську мову знала тільки з книжок, — як ви здавали іспит.

— Я нікого не пригадую собі! Ми були тоді такі перестрашені! — признається Дарка на те, щоб розмова на цьому слові урвалася і вона могла залишитися сама з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

— Ти, може, з Веренчанки? — питається чорна ласкаво Ориськи.

— Ми обидві з Веренчанки, — пригадує Ориська товаришкам і Дарку.

— То твій тато — священик, правда? — питає знову тільки в Ориськи чорна.

— Так, а ти звідки знаєш? — аж розіскрюється Ориська.

— Бо мій тато теж священик… і її теж, — кивнула на чорняву, — а я знаю твого татка!

— А її татко — вчитель в нашому селі, — знову намагається Ориська ввести на рейки розмови і Дарчину постать.

Чорна та її тінь ніби не дочувають її завваг.

— З тобою, Підгірська, буде нас у класі п'ять дочок священиків. У нас є і дочки народних учителів, — докидає свій клаптик чорнява і Дарці.

А на цьому клаптику і кінчиться вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

— Ходи з нами на коридор, — звертається чорна тільки до Ориськи, і вони обидві тягнуть її за руки за собою.

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть між тими обидвома, захитана в своїй рівновазі, вражена до найтонших клітин своєї гордости, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слова і тільки дивиться на Ориську. Дивиться, якби ковтала її кусниками: піде вона за дочками священиків чи залишиться з нею?

Ориська заслонюється нерішучою, дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і безрадно вертиться в рамках цього трикутника.

— Ну, ходи, бо зараз задзвонять на годину! — нетерпеливиться чорна і довірено закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останній хвилині, як нагороду за те, що робить, висипає на Дарку рештки посмішки, повертає до неї ще раз і ще раз своє вузеньке личко кунички і… іде з тими.

Дарка стоїть рівненько, мов з олова вилита, важка, застигла якусь хвилину, потім обертається різко на п'яті і сідає на лавку.

„Добре знати, — вибиває рівно такт тільки ця думка, — добре знати, добре знати".

Ориська повернулася до класи хвилиночку вже після дзвінка. Шубовсьнула, як лисичка в нору, на своє місце і зараз ткнула перед Дарку червонобоке яблуко.

— Дарко, ти гніваєшся? На, маєш… Аглая дала мені два, а я тобі одне принесла.

Дарка сипнула на неї гарячим поглядом, але слова зупинила при собі, бо на коридорі десь роздався дзвінок, що заповів румунську годину.

Ориська підсувається ближче до Оріховської:

— Чи ви… багато вмієте румунської?

Дарці від цього зудару з „дочками священиків" ніби щось розбилося в серці до Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як кольорова куля, не видержало удару і розлетілося на кусні. Нема вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми знаємо, хто така Орися Підгірська. Вже випитує, вимишковує, як задалеко класа заавансована в цьому найнебезпечнішому, найнепевнішому предметі. Буде ночами нипати, щоб тільки зрівнятись з ними, щоб перегнати їх. Чому ж би ні? Чому не мала б перша прихилити собі ласку професора, чому не мали б на її першу спливати його похвали?

Оріховська не дуже захоплена таким питанням нової товаришки:

— Напевно, не вміємо більше від тебе і Поповичівни! Минулого року перший раз описували ми у шкільній задачі весну з пам'яті. Не бійся, напевно, не будеш остання з румунської… Як вмієш відміняти „о каса"[15], то вже добре!

Це скидається вже на насміх, бо відміну „о каса" вимагають уже в другій народній[16], але Ориська не похоплюється. Відходить задоволена, що вона все ж трохи більше щось уміє з румунської.

Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштану на скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевели сюди проти волі з їх батьківщини і кажуть їм тут жити, цвісти, родити і старітись передчасно.

Перехиляє голову через вікно і бачить, як під гімназією бігає то сюди, то туди багато маленьких „Гранатових" чоловічків.

Ах, та ж одним з цих „гранатових чоловічків" може бути й Данко! Данко… так близько Данко… Кількадесять ступнів униз — і можна торкнутись його долонею, і бачити порухи його уст, і чути його слова.

Але в ту саму мить виринає з-поміж іще свіжого болю та перша їх зустріч тут, у місті, під цією самою гімназією, і гострі Данкові слова, щоб вона не чіпала його при товаришах, бо учням гостро заборонено ходити з ученицями. І звідкись новий здогад виколюється із мряки сумнівів, що його вже ані приховати, ані здавити в собі, ані зачинити перед ним очі. Він стирчить понад усім голий, аж боляче стає: тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки лілеї личок, Данко соромиться її веснянок. Вона хоче не дивитись навіть на Данкових товаришів. Підводиться від вікна і попадає на Ориську, що, несміла і покірна, заступає їй дорогу.