Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дарку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом.

Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба конче заждати на Наталку Оріховську.

І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми.

— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала перед очима Ляля, Данкова сестра з Відня. — Що поробляєш? — спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним „дякую", він заговорив далі:

— Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає „Довбуш" і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути „пріма" гра! Па! Я колись прийду там до тебе! — крикнув і побіг за громадою товаришів.

Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана.

— Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що його дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але скоро, щоб ми не спізнилися!

Лідка аж руками замахала спересердя:

— Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це „Довбуш"? Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічого! Краще ходім до парку… може, „когось" побачимо…

Досить. Досить. Цвіт кактуса сумно стулює свої пелюстки. Неділя того дня тривала тільки до пів до десятої зранку.

На обід була кминкова зупа, яку Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Але „то" був „дім", а „це" станція. З мішечка навчань, якими так дбайливо засобила мама Дарку на дорогу до міста, висипалася мамина пригадка, майже погроза, що „на станції треба все їсти".

Дарка заплющувала очі і ликала кминкову зупу, ложку за ложкою, як власну кров. Пані налила тієї зупи (о, крему чи компоту, напевне, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Ніби це мало означати, що Дарці трапилась така „порядна" станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати лист до мами, пані загадала, що йде з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тети, геть аж на Манастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок „доброї станції" і „совісної опіки"). Там у тети є панночка гімназистка. Правда, вже з шостої класи, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає очима на розкладений листовий папір і не дуже рветься в гості до „тети".

Тоді Лідка шепнула для заохоти:

— Слухай, не будь дурна! У тети є на станції товариш Ґинка, ніби мого кузена, — Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Часом в неділю назбирується нас „май" більше: до Ґинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки. Мой, я тобі кажу: не пережалієш, коли не підеш!

Дім „тети" Іванчукової на передмісті нагадував хату багача на селі, що повернувся з Канади. Хата була низька, але під бляхою, з ґанком, садом і грядками. Назустріч гостям вибігла „кузинка" Олімпка. „То вона „Олімпка" називається?" — пригадала собі Дарка зустріч із коридора гімназії: струнконогу, рудяву, з мідяним лицем і зеленкуватими очима.

— Was hört man neues?[17] — спитала її Лідка по-німецьки.

Дарка перелякалася по саму горлянку: а що буде, як вони захочуть тільки по-німецьки говорити між собою? Що то буде? Вона так мало знає, так незграбно в'яже слово із словом, так непевно почувається при кожному відмінку в цій мові!.. Це ж сором, ще й який сором, при першому знайомстві показати себе простою селюшкою, болваном з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німецьки не вміє говорити!

— А може, — мигнуло їй щось почерез страх, — може, їм здається, що вона загалом по-німецьки не розуміє! А воно ж не так… адже ж…

— Очевидно, що щось буде, — відповідає Олімпка по-українськи, — хлопці пішли по гітари. А як не буде, то ми хіба не вміємо й без хлопців забавитися? Nicht wahr?[18] — закінчує по-німецьки й звертається з цим до Дарки.

Богові дяка: ніхто не думає аж так погано про неї. Навпаки, думають задобре. Їм здається, що вона, дівчина з інтеліґентного дому (як то кажуть), повинна вміти по-німецьки говорити.

Тета Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під бороду, ніби телятко:

— Ну, як іде в школі? Все гаразд? — спитала теж по-німецьки, але тому, що останнє речення закінчила по-українськи, Дарка могла без шкоди для своєї гідности відповісти по-нашому.

— Дякую, добре.

— Лідко! — щипнула Дарка товаришку в плече, — чи твоя рідня — німці? Чи що?