Читаем Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти полностью

„Це нічого… зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо по-румунськи так добре. Адже не я одна, що не розумію… адже я не одна в класі"… — хотіла заспокоїти саму себе, але вмить відчула, що вона, мабуть, тремтить мимоволі. Ціла ж класа тремтить, і її трепет — це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі. Професор стоїть далі в цій салонній, але загрозливій політурою чемности, позі і чекає: „Нікому, нікому не подобаються такі високомистецькі поезії?"

Класа мовчить спантеличена. Дарка відчуває в цій ніяковій, ніби збайдужілій мовчанці якийсь ледве чутний акорд бунту: для чого саме вони мусять вчитися надобов'язково цих поезій? Звідки, до біса, має взятися замилування, чи симпатія до цих румунських, незрозумілих віршів?

В серці тліє дуже слабкий вогник надії, що може, може… з третьої лавки „вибухне" Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену атмосферу, рятуючи себе та всіх? Але навіть Коляска — тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається разом із головним мотором. Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай про око запанувати над собою, повертається до стола. Тоді, якби звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає раптом Оріховська. Ще не вхопила вона як слід рукою лавки, як встала за нею й Орися Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської:

— А, домнішора… — його гарне обличчя стає ще гарніше від широкої усмішки. — Слухаю вас.

Оріховська відкидає своїм рухом голову взад і обзивається поважно, без спеціяльного натиску, по-німецьки:

— Прошу пана професора, ми дуже мало розуміємо вірші Кошбука і тому прошу нам не дивуватись, коли ми не захоплюємося ними.

— Так? — спитав по-румунськи. — Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.

Оріховська говорила в імені цілої класи, і виразно було чути, як вона своїм виступом бере всю цю безвинну провину тільки на свої плечі і що тільки вона одна приймає всі її наслідки. Учитель дав знак рукою, щоб сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він не забуде їй цієї „послуги".

Ориська чекала на свою чергу.

Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиного слова. Стиснула міцно, аж до кісток, кулаки під лавкою і думала з напругою, аж до непритомности, уперто переконана, що її думка та її сильна воля просвердлить Орисьчину свідомість і спам'ятає її.

— Орисько! Не роби цього… сідай… уже сідай… сідай, Орисько! Не говори нічого!!

— Що ви скажете? — якось безбарвно запитав Мігалаке Ориську.

У класі настає така закаменіла тиша, що чути, як п'ятнадцять дівчат вдихає і видихає повітря із своїх легенів.

Дарка не бачить Орисьчиного лиця, але воно не переказало б їй краще мук, які терпить її серце, ніж це роблять її долоні. Вона стискає їх до болю і корчить так, що не видно пальців, тільки малі кулаки якось конвульсійно вгризаються в себе.

— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — ніби заохочує, але в дійсності нетерпеливиться і підганяє Ориську Мігалаке.

— En vrean[29], — заговорила вкінці Ориська. В той мент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось просвистів застережливо чи, може, в подиві від відваги Дарки: „Пссс!"

Учитель не помітив цього руху.

— Коли вам тяжко по-румунськи висловитись, то можете це зробити по-німецьки так, як домнішора Оріховська, — додав з іронією.

Дарка кусала собі губи.

— Орисько, не говори… сідай, бійся Бога, сідай.

Але запізно. Запізно думати, запізно просити та погрожувати, бо ось Ориська говорить вже по-румунськи:

— Я розумію „Балади та ідилії" Кошбука, і вони мені дуже подобались!

Сталося. Стеля не впала нікому на голову, учениці сидять всі на своїх місцях.

Образи короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Дійсно, нічого не сталося. Одна тільки зміна зайшла, якої не було ще перед секундою: кожна учениця дивиться просто себе й не має відваги глянути в очі своїй сусідці.

Мігалаке не каже сідати Орисьці, не дякує їй за цю небувалу увагу до румунської поезії, тільки регочеться. Так фальшиво (навіть Дарчине немузикальне вухо вловило цей фальшивий тон), що Ориська присідає відразу в лавці, як печеричка.

Мігалаке ще регочеться і питає серйозно Оріховську:

— Домнішоро Оріховська, а що ви скажете на це, ви, що маєте самі „дуже добре" на кожному свідоцтві? Як ви собі це пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє більше від вас румунську? Ну? — це його жидівське, улюблене „ну" робить у цьому місці заворотний закрут.

Оріховська встає. Тільки на пів тона блідіша, як звичайно:

— Прошу пана професора, я не вмію менше, як наші учениці вміють, — підкреслила це слово „наші".

Румун ударив себе рукою по чолі:

— Чи ви хочете сказати, що я не вмію добре вчити? Домнішора Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте Кошбука? Стривайте, ви, здається з одного села? Обидві з Вренчені? І той сам учитель вас учив. Ну, да. Скажіть мені, ви розуміли те, що ми читали з „Балад і ідилій"?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Жизнь за жильё. Книга вторая
Жизнь за жильё. Книга вторая

Холодное лето 1994 года. Засекреченный сотрудник уголовного розыска внедряется в бокситогорскую преступную группировку. Лейтенант милиции решает захватить с помощью бандитов новые торговые точки в Питере, а затем кинуть братву под жернова правосудия и вместе с друзьями занять освободившееся место под солнцем.Возникает конфликт интересов, в который втягивается тамбовская группировка. Вскоре в городе появляется мощное охранное предприятие, которое станет известным, как «ментовская крыша»…События и имена придуманы автором, некоторые вещи приукрашены, некоторые преувеличены. Бокситогорск — прекрасный тихий городок Ленинградской области.И многое хорошее из воспоминаний детства и юности «лихих 90-х» поможет нам сегодня найти опору в свалившейся вдруг социальной депрессии экономического кризиса эпохи коронавируса…

Роман Тагиров

Современная русская и зарубежная проза