Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому, що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку ні одна з нас ані словом не відізвалася до Кентнер три дні. Хто за цим?

Більшість була за Оріховською. Більшість схвалила думку, що „нема кого перепрошувати". І знову Оріховська як одна з тих, що стояли у проводі класи, провела мур між „своїми" і „новими". „Свою" можна було покарати, але „своїй" треба теж і простити. На зайду можна плювати, і „не буде в кого" просити пробачення. Ориська вже не плакала. Сперлася обидвома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргнула до Дарки:

— Ходім трохи пройтися, бо тут можна здуріти!

Але проходитись не було вже коли, бо на першому поверсі роздався дзвінок, і треба було з порога завертати до лавки. За якийсь час втихло на коридорах. Тепер знову дудонять кроки вчителів — тих, що поспішають, і тих, що мають час. В напрямі четвертої класи довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмежі кроки.

Клямка цокає, відхиляються двері, але вчителя не видно ще. Що, він поправляє собі шкарпетку під дверима чи що? Вкінці стає у дверях велетень, що закриває собою вхід аж до горішніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого велетня. Вона не бачить нічого, тільки рухому сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до стола. Згодом набирає відваги придивитись уважніше шпилеві цієї гори. І диво: лице в цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном професором!

— Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.

Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жінки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими „не було життя".

— Прошу пана професора, а було багато істориків на з'їзді?

— Чи Яси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?

Учитель витер краплистий піт з лиця.

— Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я мушу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедбаний матеріял? Гм…

Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таблиці до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали навскіс пов'язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її власна ідея в'язати так бантик, а тепер бачить, що це — запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

„Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього", — думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим. Так, як сонце не має для себе порівняння.

Учитель уже щось задумав, бо зупиняється коло стола. Гора мусить опиратися, щоб не схитнулася.

— До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю учениці, яка не має книжки. Я радив би вам, — Міґулів любить „радити", — теж не пускатися на штучки, як ви це вмієте: що вас по дві вчиться „разом" з одної книжки. Це нічого не поможе, бо книжка мусить бути. Цього року будемо вчити всесвітню історію. Гм… матеріял великий, а ми і так уже майже місяць пропустили. Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він і задорогий, і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати… Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

Як би хто сипнув порохом по класі — таку він зняв метушню:

— Ми не будемо розуміти по-румунськи!

— Прошу нам задати побільше, але з українського підручника!

— Не хочемо… маємо досить румунської команди при фізкультурі! — гукнула Оріховська так неопановано, що кілька учениць оглянулись на неї. Учитель вдав, що не чує ані не знає, від кого походять ці слова, і дивився на класу добросердною усмішкою. А класа, втративши дійсну причину до занепокоєння, втихла.