Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Ти помиляєшся… це щось серйозніше. Колись може зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це тайна, якої мені не вільно зрадити.

— Але як буде можна, то скажеш мені, яка це тайна… так? — не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природне:

— Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає із своїми книжками, але на передостанньому ступні зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка чує на власні вуха, бо не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

— Отже, о шостій!

Значить, цю „тайну" Оріховська таки знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на п'ятнадцять дівчат у класі Дарка не має ані одної щирої душі. А це все разом значить, значить… що „людина" найрадше втікла б від цієї школи, від цих товаришок, від цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарних Стеф кудись у світ за очі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класи. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, ступінь за ступнем, але зараз на п'ятому ступні зупиняється, втягає віддих на запас і швидко перескакує по два ступні нараз: Данкова ясна чуприна тільки що вийшла з класи і подалася до входових дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, Божечку, що буде, як ще й Данко чкурне тепер у браму, ніби не побачив, не впізнав її? Вже ж раз говорив їй, що учням заборонено заводити балачки з дівчатами! Та Данко не втікає від неї.

— О, Дарко! — каже своєю звичкою і зупиняється. — Скільки ви годин мали?

Дарці застряв віддих у грудях, і вона не може відповісти на таке звичайне питання.

— Можна тебе провести кусник? — питається Данко.

„Може йому здається, що він не зі мною говорить", — думає здивована Дарка.

— Спізнишся на обід, як підеш зі мною, — дивиться на його втомлене лице ніжними, материнськими очима Дарка.

— Дурниця, — каже він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка признає йому рацію: це дійсно дурниця.

— Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? — запитує і зараз оправдується: — Ці репетиції в Музичному інституті страх, як багато часу забирають мені!

— Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? — каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливіший, як колись.

— Зіпсувало тебе місто, Дарко, — сміється Данко, — і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Вона ще трохи і готова робити собі докори, що не він її, а вона його занедбує. Що знає вона, наприклад, „тепер" про нього? Що вона знає з його думок і планів?

— Знаєш, з дому писали, що на Великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо собі, Данку? А ти хотів би бути гімназійним професором так, як Улянич? — закрадається до сховища його думок Дарка.

Данко на таке запитання має тільки пригорщі сміху:

— Що тобі Бог дав? Я… я… мав би колись бельфером бути? Ти часом щось таке смішне скажеш, Дарцю. Знаєш, чим я хотів би бути? Я хотів би колись бути мандрівником! „Глобтретером" — обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цих двох нових слів, хоч виразно вичуває їх безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

— Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось таке, що ніколи не станеться. Хіба ти ні, Дарцю? Я буду музикою-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно й буде. Ти побачиш… колись будеш про мене в газетах читати!

— Я повинна і без газет знати про тебе, — злегенька натякає Дарка.

— Авжеж! Ми завжди будемо собі друзями, хоч би я і від'їхав звідси. Завжди писатиму до тебе з дороги.

„Тільки це… з усіх моїх мрій тільки це?.. Данку золотий"… — починає пхинькати Дарчине серце.

— І що тобі з того прийде (не зважується сказати „нам"), як ти будеш славним скрипалем?

Теж питання? Данко мало що не розсердився за нього на Дарку. Ще питатися, що йому з того прийде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ! А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті бенкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші достойники? А музичні вечори по королівських дворах? Знаєте! Ще питати, що йому з того прийде!

— О, будь! Будь славним скрипалем! — вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

— Ти думаєш, що це так легко стати славним? І що ти можеш розуміти з цих справ? — заслонюється Данко перед її допомогою й порадами. Може, навіть тому, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, — гордий — хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не напихається більше із своїм голосом у цій справі. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе складеться. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

— О, Дарко, відколи ти співаєш у хорі? — пригадує собі Данко раптом їх зустріч на репетиції і своє здивування: — Чого ти сказала мені тоді на вакаціях, що ти не маєш слуху?

— Бо так уже є, що я не можу співати на сцені, — дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.