Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Ні-ні, — сказав він поспіхом. — Я не хотів сказати…

До нас приєднався опецькуватий монах із карткового столу, обличчя якого було спотворене бородавчастим наростом на одній щоці.

— Пробачте братові Джуду, сер, він говорить не думаючи. Я брат Г’ю, камергер. Ми знаємо, що мусимо виправлятися, комісаре, і схвалюємо це.

Він вирячився на свого колегу.

— Добре. Це полегшить мені роботу. Ходімо, брате Ґаю. Нам треба оглянути труп.

Товстий молодий монах нерішуче виступив уперед.

— Вибачте, що я скинув склянку, добродію. У мене болить нога, маю виразку.

Він кинув на нас жалібний погляд. Брат Ґай поклав руку йому на плече.

— Якби ти дотримувався моєї дієти, Септимусе, твої бідні ноги не мусили б носити такої ваги. Не дивно, що вони протестують.

— Я — слабка плоть, брате, мені потрібне м’ясо.

— Іноді думаю, що даремно Латеранський собор зняв заборону на м’ясо. А тепер вибачай, Септимусе, ми прямуємо до склепу. Тобі буде приємно почути, що комісар Синґлтон незабаром може бути похований.

— Дякувати Богу. Я боюся підходити до кладовища. Непоховане тіло, несповіданий чоловік…

— Так-так. Зараз іди, незабаром почнеться вечірня.

Брат Ґай обережно відсторонив його і провів нас через інші двері, знову в ніч. Перед нами відкрилася рівнина, усіяна надгробками. Де-не-де виднілися примарні білі фігури, у яких я впізнав сімейні склепи. Брат Ґай підняв каптур свого габіту від снігу, який зараз густо сипав.

— Мусите пробачити брату Септимусу, — сказав Ґай. — Він бідолашний дурник.

— Не дивно, що його болить нога, — зауважив Марк. — Витримуючи всю цю вагу.

— Монахи щодня годинами вистоюють у холодній церкві, дорогий Марку, товстий шар жиру не є шкідливим для здоров’я. Але стояння спричиняє варикозні виразки. Життя не таке легке. І бідолашному Септимусу не вистачає розуму, щоб перестати об’їдатися.

Я затремтів.

— Не та погода, щоб розмовляти на вулиці.

Піднявши лампу вгору, брат Ґай повів нас поміж надгробками. Я запитав його, чи були двері замкнені, коли він того ранку увійшов на кухню.

— Так, — відповів він. — Я зайшов через двері з монастирського двору, які завжди зачинені на ніч, а потім — через короткий коридор, що веде до кухні. Кухня не зачинена, бо єдиний вхід — через коридор. Я відчинив двері і враз послизнувся, ледь не впавши. Поставив лампу, а тоді побачив це безголове тіло.

— Доктор Ґудгепс сказав, що він теж послизнувся. Тож кров була рідкою?

Брат Ґай задумався.

— Так, вона ще не застигла.

— Отже, злочин не міг бути скоєний набагато раніше?

— Ні, не міг.

— І ви нікого не бачили по дорозі на кухню?

— Ні.

Мені було приємно відчувати, що моя голова знову працює, мій розум мчить уперед.

— Той, хто вбив Синґлтона, сам був би в крові. Він мав би закривавлений одяг, залишив би криваві сліди.

— Я нічого такого не бачив. Але, зізнаюся, і не думав роздивлятися, просто був шокований. Пізніше, звичайно, коли всіх у монастирі розбудили, скрізь були криваві сліди тих, хто заходив на кухню.

Я хвилю подумав.

— І тоді вбивця, можливо, пішов до церкви, осквернив вівтар і викрав реліквію. Чи ви, чи хтось інший помічали сліди крові на шляху через внутрішній двір до церкви або всередині церкви?

Брат Ґай кинув на мене похмурий погляд.

— Уся церква була залита кров’ю. Ми подумали, що це кров того принесеного в жертву півня. Щодо двору, то ще до світанку почався дощ, який ішов цілий день. Він змив усі сліди.

— І що ви зробили після того, як знайшли тіло?

— Пішов прямо до абата, звісно ж. Ось ми і тут.

Він привів нас до найбільшого зі склепів — будівлі на невеликому підвищенні з поширеного жовтого вапняку. Склеп мав міцні дерев’яні двері, достатньо широкі для труни. Я кліпнув, щоб струсити сніжинку з вії.

— Ну зробімо це якнайшвидше.

Він дістав ключ, і я глибоко вдихнув, подумки благаючи Бога зміцнити мій слабкий шлунок.


Нам довелося нахилитися, щоб увійти в низьке побілене приміщення. У склепі було страшенно холодно, вітер пробивався крізь маленьке заґратоване віконце. У повітрі відчувався слабкий нудотний припах, характерний для всіх склепів.

У тьмяному світлі лампи, яку тримав брат Ґай, я побачив, що вздовж стін стоять кам’яні саркофаги, на кришках вирізьблені фігури мертвих, долоні складені в жестах благання. Більшість чоловіків були зображені в обладунках минулих століть. Брат Ґай відклав свою лампу і склав руки, засунувши долоні в довгі рукави свого габіту, щоб зігрітися.

— Склеп родини Фіцх’ю, — сказав він. — Саме ця сім’я заснувала монастир і тут була похована аж до останнього члена, який загинув у громадянській війні минулого століття.

Тишу раптом порушив гучний металевий дзвін. Я мимоволі підскочив, і брат Ґай також, його очі широко розплющилися на темному обличчі. Я обернувся і побачив, як Марк нахилився, щоб підняти з кам’яної підлоги абатові ключі.

— Вибачте, сер, — пробурмотів він. — Я думав, що вони міцно прив’язані.

— Божа смерть! — гаркнув я. — Незграба!

Ноги мої тремтіли.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив