Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Брат Ґай повів нас до трапезної темними коридорами, а потім сходами вгору. Це було вражаюче приміщення з високою склепінчастою стелею, що трималася на широких стовпах. Незважаючи на його розміри, гобелени на стінах і товсті циновки на підлозі створювали комфортну атмосферу. В одному кутку стояла велика, красиво різьблена катедра. Канделябри, заповнені товстими свічками, кидали тепле сяйво на два столи, сервіровані вишуканим посудом і приборами. Один стіл, на пів дюжини місць, стояв перед каміном, а другий, набагато довший, — трохи далі. Кухонні слуги метушилися, виставляючи глечики з вином і срібні супниці, з-під кришки виривалися насичені запахи. Я роздивився столові прибори на столі біля вогнища.

— Срібло, — зауважив я, звертаючись до брата Ґая. — І тарілки теж.

— Це стіл для старійшин, за яким сидять монастирські посадовці. У звичайних монахів посуд олов’яний.

— У простих людей посуд дерев’яний, — зауважив я, якраз коли ввійшов абат Фабіан. Служки зупинилися, щоб привітати його поклоном, а він великодушно кивнув у відповідь. — Абат їсть, безсумнівно, із золотої тарілки, — пробурмотів я до Марка.

Абат підійшов до нас, напружено усміхаючись.

— Мені не сказали, що ви бажаєте вечеряти в трапезній. Я замовив ростбіф на моїй кухні.

— Дякую, але ми вечерятимемо тут.

— Як бажаєте. — Абат зітхнув. — Я запропонував доктору Ґудгепсу приєднатися до вас, та він категорично відмовляється виходити з мого будинку.

— Чи сказав вам брат Ґай, що я дозволив поховати комісара Синґлтона?

— Сказав. Зроблю оголошення перед вечерею. Зараз моя черга читати Святе Писання. Англійською, відповідно до приписів, — додав він урочисто.

— Добре.

Під дверима почувся шум, і в трапезну почали заходити монахи. Двоє посадовців, яких ми бачили раніше, — світловолосий ключар, брат Ґабріель, і Едвіг, темноволосий скарбник, — мовчки йшли до столу старійшин. Вони були дивною парою; один високий і світлий злегка схилив голову, другий упевнено крокував поруч. До них приєднався пріор, два посадовці, яких я зустрів у залі зібрань, і брат Ґай. Інші монахи стояли біля довгого столу. Я помітив серед них старого картузіанця; він кинув на мене злісний погляд. Абат нахилився до мене.

— Я чув, що раніше вас образив брат Джером. Тож прошу вибачення. Але його обітниці означають, що він їсть мовчки.

— Розумію, що він перебуває тут на прохання одного з членів сім’ї Сеймур.

— Нашого сусіда, сера Едварда Вентворта. Та спочатку запит надійшов з офісу лорда Кромвеля. — Абат кинув на мене косий погляд. — Він хотів, щоби Джерома тримали в тихому місці, якнайдалі від очей. Як далекий родич королеви Джейн, він був певним тягарем.

Я кивнув.

— Скільки часу він уже тут?

Абат подивився на нахмурене обличчя Джерома.

— Вісімнадцять довгих місяців.

Я окинув поглядом монахів за довгим столом, які тривожно позирали на мене, немов я — фантастичний звір, якого до них підсадили. Здебільшого вони були середнього або літнього віку, кілька молодих облич і лише троє — в одязі новіціїв. Один старий монах, у якого тремтіла від паралічу голова, швидко перехрестився, роздивляючись мене.

Мій погляд привернула постать, що невпевнено стояла біля дверей. Я впізнав новіція, який відводив наших коней; він стояв, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, тримаючи щось за спиною. Пріор Мортимус підвів очі від свого столу.

— Саймоне Велплею! — гаркнув він. — Ваша покута не закінчилася, сьогодні ви не будете вечеряти. Займіть своє місце в тому кутку.

Хлопець схилив голову і перейшов у кут кімнати, найвіддаленіший від вогнища. Новіцій вийняв руки з-за спини, і я побачив, що він тримає гостроверхий блазенський ковпак із намальованою за трафаретом літерою «М». Червоніючи, він надягнув його. Мало хто з монахів звернув на нього увагу.

— М? — перепитав я.

— Означає maleficium, — сказав абат. — Боюся, він порушив приписи. Прошу, сідайте.

Ми з Марком зайняли місця біля брата Ґая, а абат підійшов до катедри. Я бачив, що там лежить Біблія, і зрадів, що це була Біблія англійською мовою, а не латинська Вульгата[5] з неправильними перекладами та вигаданими євангеліями.

— Браття, — урочисто оголосив абат Фабіан, — усіх нас дуже шокували останні події. Я радий вітати представника головного вікарія, комісара Шардлейка, який прибув, щоб розслідувати цей злочин. Він розмовлятиме з багатьма з вас, і ви мусите надати йому всю допомогу, на яку заслуговує представник лорда Кромвеля.

Я різко подивився на нього; ці слова мали подвійне значення.

— Комісар Шардлейк дав дозвіл поховати комісара Синґлтона, і похоронна служба відбудеться після утрені, післязавтра.

За столами почувся облегшений шепіт.

— А тепер ми читаємо з Одкровення, глава 7: «І тоді я побачив чотирьох ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі…».

Мене здивувало, що абат вибрав Книгу Одкровення, бо це був текст, улюблений серед гарячих прихильників Реформи, які прагнуть розповісти світові, що вони збагнули його таємниці та незрозумілі символи. У цьому уривку йдеться про Господній переклик спасенних у Судний день. Це здалося мені викликом — ототожнювати братію з праведними.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив