Метью Шардлейк. Розгін

Брат Ґай повів нас до трапезної темними коридорами, а потім сходами вгору. Це було вражаюче приміщення з високою склепінчастою стелею, що трималася на широких стовпах. Незважаючи на його розміри, гобелени на стінах і товсті циновки на підлозі створювали комфортну атмосферу. В одному кутку стояла велика, красиво різьблена катедра. Канделябри, заповнені товстими свічками, кидали тепле сяйво на два столи, сервіровані вишуканим посудом і приборами. Один стіл, на пів дюжини місць, стояв перед каміном, а другий, набагато довший, — трохи далі. Кухонні слуги метушилися, виставляючи глечики з вином і срібні супниці, з-під кришки виривалися насичені запахи. Я роздивився столові прибори на столі біля вогнища.

— Срібло, — зауважив я, звертаючись до брата Ґая. — І тарілки теж.

— Це стіл для старійшин, за яким сидять монастирські посадовці. У звичайних монахів посуд олов’яний.

— У простих людей посуд дерев’яний, — зауважив я, якраз коли ввійшов абат Фабіан. Служки зупинилися, щоб привітати його поклоном, а він великодушно кивнув у відповідь. — Абат їсть, безсумнівно, із золотої тарілки, — пробурмотів я до Марка.

Абат підійшов до нас, напружено усміхаючись.

— Мені не сказали, що ви бажаєте вечеряти в трапезній. Я замовив ростбіф на моїй кухні.

— Дякую, але ми вечерятимемо тут.

— Як бажаєте. — Абат зітхнув. — Я запропонував доктору Ґудгепсу приєднатися до вас, та він категорично відмовляється виходити з мого будинку.

— Чи сказав вам брат Ґай, що я дозволив поховати комісара Синґлтона?

— Сказав. Зроблю оголошення перед вечерею. Зараз моя черга читати Святе Писання. Англійською, відповідно до приписів, — додав він урочисто.

— Добре.

Під дверима почувся шум, і в трапезну почали заходити монахи. Двоє посадовців, яких ми бачили раніше, — світловолосий ключар, брат Ґабріель, і Едвіг, темноволосий скарбник, — мовчки йшли до столу старійшин. Вони були дивною парою; один високий і світлий злегка схилив голову, другий упевнено крокував поруч. До них приєднався пріор, два посадовці, яких я зустрів у залі зібрань, і брат Ґай. Інші монахи стояли біля довгого столу. Я помітив серед них старого картузіанця; він кинув на мене злісний погляд. Абат нахилився до мене.

— Я чув, що раніше вас образив брат Джером. Тож прошу вибачення. Але його обітниці означають, що він їсть мовчки.

— Розумію, що він перебуває тут на прохання одного з членів сім’ї Сеймур.

— Нашого сусіда, сера Едварда Вентворта. Та спочатку запит надійшов з офісу лорда Кромвеля. — Абат кинув на мене косий погляд. — Він хотів, щоби Джерома тримали в тихому місці, якнайдалі від очей. Як далекий родич королеви Джейн, він був певним тягарем.

Я кивнув.

— Скільки часу він уже тут?

Абат подивився на нахмурене обличчя Джерома.

— Вісімнадцять довгих місяців.

Я окинув поглядом монахів за довгим столом, які тривожно позирали на мене, немов я — фантастичний звір, якого до них підсадили. Здебільшого вони були середнього або літнього віку, кілька молодих облич і лише троє — в одязі новіціїв. Один старий монах, у якого тремтіла від паралічу голова, швидко перехрестився, роздивляючись мене.

Мій погляд привернула постать, що невпевнено стояла біля дверей. Я впізнав новіція, який відводив наших коней; він стояв, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, тримаючи щось за спиною. Пріор Мортимус підвів очі від свого столу.

— Саймоне Велплею! — гаркнув він. — Ваша покута не закінчилася, сьогодні ви не будете вечеряти. Займіть своє місце в тому кутку.

Хлопець схилив голову і перейшов у кут кімнати, найвіддаленіший від вогнища. Новіцій вийняв руки з-за спини, і я побачив, що він тримає гостроверхий блазенський ковпак із намальованою за трафаретом літерою «М». Червоніючи, він надягнув його. Мало хто з монахів звернув на нього увагу.

— М? — перепитав я.

— Означає maleficium, — сказав абат. — Боюся, він порушив приписи. Прошу, сідайте.

Ми з Марком зайняли місця біля брата Ґая, а абат підійшов до катедри. Я бачив, що там лежить Біблія, і зрадів, що це була Біблія англійською мовою, а не латинська Вульгата[5] з неправильними перекладами та вигаданими євангеліями.

— Браття, — урочисто оголосив абат Фабіан, — усіх нас дуже шокували останні події. Я радий вітати представника головного вікарія, комісара Шардлейка, який прибув, щоб розслідувати цей злочин. Він розмовлятиме з багатьма з вас, і ви мусите надати йому всю допомогу, на яку заслуговує представник лорда Кромвеля.

Я різко подивився на нього; ці слова мали подвійне значення.

— Комісар Шардлейк дав дозвіл поховати комісара Синґлтона, і похоронна служба відбудеться після утрені, післязавтра.

За столами почувся облегшений шепіт.

— А тепер ми читаємо з Одкровення, глава 7: «І тоді я побачив чотирьох ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі…».

Мене здивувало, що абат вибрав Книгу Одкровення, бо це був текст, улюблений серед гарячих прихильників Реформи, які прагнуть розповісти світові, що вони збагнули його таємниці та незрозумілі символи. У цьому уривку йдеться про Господній переклик спасенних у Судний день. Це здалося мені викликом — ототожнювати братію з праведними.