Метью Шардлейк. Розгін

— Це були л-люди із зовнішнього світу, — сказав брат Едвіг. — Він ішов на зустріч із кимось і сполошив їх. Відьмаки, поклонники Диявола. Вони вдерлися, щоб осквернити нашу церкву і викрасти нашу реліквію, побачили бідолашного Синґлтона і вбили його. Людина, з якою він мав зустрітися, хоч хто це був, безсумнівно, злякалася цієї метушні.

— Комісар Шардлейк припускає, що вбивство, можливо, скоїли мечем, — додав брат Ґай. — І такі люди навряд чи будуть мати при собі зброю, щоб їх не виявили.

Я повернувся до брата Ґабріеля. Він глибоко зітхнув, проводячи пальцями крізь скуйовджені пасма під тонзурою.

— Утрата руки Розкаяного Розбійника — це трагедія, найсвятіша реліквія Голгофи нашого Господа, — я з острахом думаю, для яких огидних цілей використовує її нині злодій.

Його обличчя змарніло. Я згадав про черепи в кабінеті лорда Кромвеля і ще раз усвідомив силу реліквій.

— Чи знаєте ви в окрузі когось такого, хто практикує чаклунство? — запитав я.

Пріор похитав головою.

— Кілька чаклунок у місті, однак це лише старі карги, що бурмочуть якісь заклинання над травами, якими торгують.

— Хто знає, яке зло творить Диявол у грішному світі? — тихо сказав брат Ґабріель. — Ми від нього захищені в нашому святому житті, наскільки це можливо, але зовні… — він здригнувся.

— А ще є служки, — додав я. — Разом шістдесят.

— У монастирі живе лише дюжина, — сказав пріор. — І приміщення добре зачинені на ніч, їх охороняє брат Баґґе та його помічник під моїм керівництвом.

— Ті, хто живе тут, переважно старі, вірні слуги, — додав брат Ґабріель. — Навіщо комусь із них убивати важливого відвідувача?

— А навіщо монаху чи селянину? Ну, побачимо. Завтра хочу допитати декого з вас. — Я глянув на ряд збентежених облич.

Служки зайшли, щоб прибрати тарілки, поставивши натомість мисочки з пудингом. Доки вони не вийшли, стояла тиша. Скарбник зачерпнув ложкою цукристий пудинг у своїй мисці.

— Ах, соковиті цукати, — сказав він. — Смачні й теплі в холодний вечір.

З кута кімнати раптом долинув гучний гуркіт. Усі підскочили й обернулися туди, де новіцій упав на підлогу. Брат Ґай скочив на ноги з вигуком огиди, його габіт розвівався, коли він побіг туди, де Саймон Велплей нерухомо лежав на циновці. Я підвівся і приєднався до нього, а також брат Ґабріель, і нарешті, з гнівним виразом обличчя, пріор. Хлопець був білий, як простирадло. Коли брат Ґай обережно підняв його голову, новіцій застогнав і розплющив очі.

— Усе гаразд, — лагідно сказав брат Ґай. — Ти знепритомнів. Ти вдарився?

— Голова. Я вдарився головою. Мені шкода… — у куточках його очей раптом заблищали сльози, його худі груди затряслися, і він жалібно розплакався.

Пріор Мортимус гмикнув. Я був здивований тим гнівом, який спалахнув у темних очах брата Ґая.

— Не дивно, що хлопець плаче, велебний пріоре! Коли його востаннє належно годували? Він не що інше, як шкіра й кості.

— Він їв хліб і воду. Ви добре знаєте, брате лікарю, що це покаяння, санкціоноване приписом святого Бенедикта…

Брат Ґабріель люто обернувся до нього.

— Святий не хотів, щоб слуг Божих морили голодом! Саймон, мов пес, працює на вас у стійлах, а потім ви змушуєте його годинами вистоювати на морозі.

Плач новіція перейшов у сильний напад кашлю, його бліде обличчя раптом побагровіло, коли він намагався вдихнути. Лікар нашорошив вухо на свистячі звуки з грудей.

— У його легенях повно мокротиння. Саймона негайно треба відвести в лазарет!

Пріор знову фиркнув.

— Чи я винен, що він кволий, мов кошеня? Я дав йому роботу, щоб зміцнити його. Це те, що йому потрібно…

Голос брата Ґабріеля пролунав у трапезній.

— Чи брат Ґай отримує ваш дозвіл відвести Саймона в лазарет, чи мені йти до абата Фабіана?

— Забирайте холопа! — кинув пріор. Він покрокував до столу. — М’якість! М’якість і кволість. Вони доведуть нас усіх до загибелі!

Пріор зухвало роззирнувся навколо трапезної, коли брат Ґабріель і лікар виводили попід руки заплаканого й закашляного новіція з кімнати. Брат Едвіг прочистив горло.

— Брате пріоре, думаю, ми можемо проказати п-подячну молитву і встати. Настав час для вечірнього богослужіння.

Пріор Мортимус швидко прочитав молитву, і монахи підвелися, а ті, хто сидів за довгим столом, чекали, поки вийдуть старійшини. Біля дверей брат Едвіг нахилився до мене, його голос був вкрадливий.

— Комісаре Шардлейку, мені шкода, що вашій трапезі перешкодили д-двічі. Дуже ш-ш-шкода. Мушу попросити у вас пробачення.

— Усе гаразд, брате. Що більше я знайомлюся із життям у Скарнсі, то більше світла проливається на моє розслідування. До речі, був би вдячний, якби ви могли знайти для мене час завтра, з усіма своїми останніми бухгалтерськими книгами. Є деякі питання, пов’язані з розслідуваннями комісара Синґлтона, які я хотів би обговорити з вами.