Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Наш обов’язок тут — зібрати інформацію. Немає потреби морочити їй голову. Якщо вона розповість щось таке, що нам допоможе, я подбаю, щоб її винагородили. Їй треба знайти інше місце. Така жінка не повинна сивіти серед цих монахів.

Марк усміхнувся до мене.

— Гадаю, вона вам також подобається, сер. Ви зауважили, які розумні в неї очі?

— Вона не належить до звичайних жінок, — сказав я неохоче.

— Усе-таки мені соромно виманювати в неї інформацію.

— Мусиш навчитися виманювати відомості від людей, Марку, якщо хочеш працювати на користь закону чи держави.

— Так, сер. — У голосі не чулося, що його переконали. — Просто… не хотів би наражати її на небезпеку.

— І я не хотів би. Але ми всі можемо опинитися в небезпеці.

Якусь хвилю він мовчав.

— Чи може абат мати рацію щодо чаклунства? Це пояснило б осквернення церкви.

Я похитав головою.

— Що більше думаю, то більше переконуюся, що вбивство було спланованим. Осквернення, можливо, навіть було вчинено, щоб заплутати сліди розслідування. Абат, звісно, волів би, щоб це скоїв хтось сторонній.

— Жоден християнин не буде в такий спосіб оскверняти церкву, папіст це чи реформатор.

— Ні. Уся історія — сквернота.

Я зітхнув і заплющив очі, відчуваючи, як моє обличчя опустилося від утоми. Сьогодні я більше не міг думати. Знову розплющив очі й побачив, що Марк пильно дивиться на мене.

— Ви сказали, що тіло комісара Синґлтона нагадало вам обезголовлення королеви Анни Болейн.

Я кивнув.

— Мене досі нудить від цього спогаду.

— Усіх здивувало її раптове падіння минулого року. Хоча її дуже не любили.

— Так. Опівнічна ворона.

— Кажуть, голова намагалася говорити після того, як її відрубали.

Я підняв руку.

— Не можу про це говорити, Марку. Я був там як державний посадовець. Але ти маєш рацію. Пора вже спати.

Він здавався розчарованим, та більше нічого не сказав і підкинув поліна у вогонь. Ми вклалися спати. З того місця, де я лежав, бачив крізь вікно, що сніг усе ще падає, пластівці вимальовувалися супроти освітленого вікна трохи далі. Дехто з монахів сидів допізна, однак ті часи, коли братія йшла спати до настання темряви, щоб опівночі знову вставати на молитву, давно минули.

Незважаючи на втому, я крутився і перевертався на ліжку, мій розум усе ще був активний. Особливо я думав про дівчину Еліс. У цьому місці потенційно на всіх чигала небезпека, але самотня жінка завжди була в більшій небезпеці за інших. Мені сподобалася іскра сильного характеру, яку помітив у ній. Це нагадало мені Кейт.


Незважаючи на бажання спати, я зауважив, що втомлений розум повертається до спогадів трирічної давнини. Кейт Віндем була донькою лондонського торговця сукном, звинуваченого його партнером у неправдивих звітах. Справу передали до церковного суду на тій підставі, що контракт був прирівняний до клятви перед Богом. Насправді його партнер був родичем архідиякона, який мав вплив на суддю, і мені вдалося домогтися, щоби справу передали в королівський суд, у якому спростували звинувачення. Вдячний купець, удівець, запросив мене на обід, і там я зустрів його єдину доньку.

Кейт пощастило; її батько вірив у право жінок на освіту, більшу за ту, що необхідна для кухонних рахунків, і вона мала жвавий розум. Також у неї було миле личко у формі сердечка, а густе каштанове волосся вільно спадало на плечі. Вона була першою жінкою в моєму житті, з якою я міг говорити як із рівною. Понад усе їй подобалося обговорювати діяльність законодавців, судів, навіть Церкви — бо досвід її батька перетворив їх обох на палких реформаторів. Ті вечори, коли ми розмовляли з нею та її батьком у їхньому домі, а згодом дні, коли Кейт супроводжувала мене під час довгих прогулянок сільською місцевістю, були найкращими в моєму житті.

Я знав, що вона бачить в мені лише друга, — Кейт жартувала, що я спілкувався з нею так само вільно, як з іншим чоловіком, — але почав задумуватися, чи не переросте це у щось більше. Я закохувався раніше, проте завжди утримувався від залицяння, боячись, що моя викривлена постать призведе лише до відмови, і мені було краще почекати, доки здобуду статки, які зможу запропонувати як принаду для компенсації. Однак я міг би дати Кейт щось інше, що вона цінувала б: цікаву розмову, товариські стосунки, коло близьких друзів.

Дотепер запитую себе, що могло б статися, якби зізнався у своїх почуттях раніше, та я запізнився. Одного вечора я без попередження зайшов до неї додому і застав її в товаристві Пірса Стеквіля, сина ділового партнера її батька. Спочатку я не хвилювався, бо, хоч і гарний, мов Сатана, Стеквіль був молодим чоловіком, який мав незначні досягнення, окрім бездоганних манер. Але я зауважив, як вона червоніла і дурнувато всміхалася від його грубих зауважень; моя Кейт перетворилася на дурненьку дівчинку. Відтоді вона не могла ні про що говорити, окрім того, що сказав чи зробив Пірс, із зітханнями й усмішками, що краяли мені серце.

Нарешті я розповів їй про свої почуття. Зробив це невміло і нерозважливо, затинаючись і підбираючи слова. Найгіршим було її цілковите здивування.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив