Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Він передав мені коропа і встромив ніж у свою рибу, з ентузіазмом розрізаючи її. Брат Ґабріель розлючено глянув на нього і відпив доброго білого вина. Я знизав плечима.

— Це ваша справа, звісно.

Брат Едвіг поставив склянку на стіл.

— П-прошу вибачення, якщо я запалився. Це давня суперечка між мною та ключником.

Він знову зблиснув усмішкою, показавши рівні білі зуби. Я поважно кивнув на знак згоди, а потім перевів погляд на вікно, за яким і далі кружляв сніг, тепер густий. З вікна тягнуло холодом, і, хоча перед самим каміном було тепло, моя спина змерзла. Біля вікна новіцій закашлявся. Його схилена голова в шапці була в тіні, але я помітив, що ноги тремтіли під габітом.

Тишу раптом порушив гучний металевий дзвін.

— Дурні! Нової будівлі не буде. Хіба ви не знаєте, що світ нарешті покотився до свого кінця? Антихрист прийшов! — картузіанець припіднявся з лави. — Тисяча років служіння Богу в усіх цих молитовних будинках закінчилася. Незабаром нічого не буде, лише пусті будівлі й тиша, тиша, яку Диявол наповнить своїм ревом!

Його голос підвищився до крику, на всіх по черзі зупинявся його гіркий погляд. Монахи відводили очі. Обернувшись на місці, брат Джером утратив рівновагу і впав, розтягнувшись на лаві, обличчя скривлене від болю. Пріор Мортимус підвівся, грюкнувши рукою по столі.

— Божа смерть! Брате Джероме, вийди з-за цього столу і залишайся у своїй келії, доки абат не вирішить, що робити з тобою. Виведіть його!

Сусіди схопили картузіанця попід пахви, швидко підняли на ноги і виштовхали з трапезної. Коли за ними зачинилися двері, по кімнаті пробіг видих полегшення. Пріор Мортимус повернувся до мене.

— Ще раз прошу вибачення від імені всієї громади. — За столами почувся схвальний гул. — Я лише прошу вас пробачити чоловікові на тій підставі, що він безумний.

— Кого він вважає антихристом, хотів би я знати? Мене? Ні, радше лорда Кромвеля чи, можливо, Його Величність короля?

— Ні, сер, ні.

За столом старійшин почувся тривожний гомін. Пріор Мортимус стиснув тонкі губи.

— Якби моя воля, Джерома завтра вигнали б за ворота, щоб він виплакував своє безумство на вулицях, аж доки його не посадять у Тауер чи, імовірніше, у Бедлам, бо саме там йому місце. Абат утримує Джерома, оскільки потребує прихильності його двоюрідного брата, сера Едварда. Ви знаєте про родинний зв’язок Джерома з покійною королевою?

Я кивнув.

— Але це вже занадто. Він мусить піти.

Я підняв руку, хитнувши головою.

— Я не записую до офіційних звітів лепетання божевільного. — Сказавши це, я відчув, як за столом полегшено зітхнули. Тоді знову знизив голос, щоб почули тільки монахи-старійшини. — Я хотів би, щоб брат Джером залишався тут, можливо, доведеться його допитати. Скажіть мені, чи висловлювався він проти комісара Синґлтона так, як проти мене?

— Так, — прямо відповів пріор.

— Коли він уперше прибув, брат Джером підійшов до нього у дворі й назвав лжесвідком і брехуном. Комісар Синґлтон відповів, назвавши його римським покидьком.

— Лжесвідок і брехун. Це конкретніша образа, ніж ті, які він кинув мені. Цікаво, що він мав на увазі?

— Тільки Бог знає, що мають на увазі безумці.

Брат Ґай нахилився вперед.

— Можливо, він безумний, комісаре, але не спроможний вбити комісара Синґлтона. Я його лікував. Ліва рука Джерома була вирвана із суглоба на дибі, зв’язки розірвані. Його права нога заледве в кращому стані, а рівноваги, як ви бачили, він не втримує. Джером ледве пересувається, не кажучи вже про володіння зброєю, щоб змогти відрізати голову людини. Раніше я лікував наслідки державних тортур, у Франції, — додав він тихіше, — проте в Англії — уперше. Кажуть, це щось нове.

— Закон дозволяє це в періоди надзвичайної загрози для держави, — відповів я, зачеплений. Спіймав на собі погляд Марка і прочитав у його очах розчарування, смуток. — Хоча це прикро, як завжди, — додав я, зітхнувши. — Та повернімося до бідолашного Синґлтона. Брат Джером, можливо, був занадто немічний, щоб убити, проте він міг мати спільника.

— Ні, сер, ніколи, ні.

Почулося хором за столом. Я прочитав лише страх на обличчях посадовців, занепокоєння, щоб їхні імена не пов’язали з убивством і зрадою, які тягнуть за собою страшні покарання. Але люди, подумав я, уміють приховувати справжні думки. Брат Ґабріель знову нахилився вперед, його худорляве обличчя зморщилося від тривоги.

— Сер, тут ніхто не поділяє переконання брата Джерома. Він — погибель для нас. Усе, чого ми хочемо, — це проводити наше молитовне життя в мирі, відданості королю і в послуху тим формам поклоніння, які він диктує.

— Ось принаймні мій брат говорить за всіх, — голосно додав скарбник. — Я кажу на це «амінь».

«Амінь» хором повторили за столом.

Я кивнув на знак схвалення.

— Але комісар Синґлтон усе-таки мертвий. Хто, на вашу думку, міг це зробити? Брате скарбнику? Брате пріоре?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив