Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Її обличчя почервоніло, і я був здивований тим гнівом і презирством, які з’явилися в її очах.

— Час від часу до мене залицяються деякі монахи, але з допомогою брата Ґая та власного розуму я даю їм відсіч. Проте це неприємність, не небезпека.

Я кивнув, знову вражений її відвагою.

— Ви тут нещасні? — запитав я тихо.

Вона знизала плечима.

— Це робота. І в мене добрий зверхник.

— Еліс, якщо можу вам допомогти або ви захочете мені щось сказати, будь ласка, підійдіть до мене. Я не хотів би думати, що вам щось загрожує.

— Дякую, сер. Я вдячна.

Її тон був насторожений; у неї не було причин довіряти мені більше, ніж монахам. Але, можливо, вона розслабиться перед Марком. Вона повернулася до свого пацієнта, який почав перевертатися в лихоманці, мало не скидуючи постільну білизну.

— Тоді на добраніч, Еліс.

Вона все ще намагалася заспокоїти новіція і не поглянула на мене.

— На добраніч, сер.

Я піднявся вгору холодним коридором. Зупинившись біля вікна, побачив, що сніг нарешті перестав падати. Лежав глибокий і непорушний, сяючи білизною під повним місяцем. Дивлячись на цю пустку, перебиту чорними тінями стародавніх будівель, я почувався затиснутим та ізольованим у Скарнсі, наче стояв у порожніх печерах самого місяця.

Розділ десятий

Прокинувшись, не відразу зрозумів, де я. Денне світло незвичної яскравості освітлювало незнайому кімнату. Невдовзі я все пригадав і повільно сів. Марк, який знову заснув до того, як я повернувся після розмови з новіцієм, уже встав; він розпалив вогонь і стояв у штанах, голячись біля дзбана з паруючою водою. Крізь вікно яскраве сонячне світло відбивалося від снігу, що вкривав усе товстим покривалом, де-не-де поцяткованим пташиними слідами.

— Доброго ранку, сер, — сказав він, мружачи очі в старому латунному дзеркалі.

— Котра година?

— По дев’ятій. Лікар каже, що сніданок чекає на нас на його кухні. Він знав, що ми будемо втомлені, і не будив нас.

Я вхопив свій одяг.

— У нас немає часу відсипатися! Поспішай, завершуй голитися і одягай сорочку.

Я почав одягатися.

— Ви не будете голитися?

— Вони можуть прийняти мене неголеного.

Тягар роботи переповнював мою голову.

— Поспішаймо. Я хочу ретельно оглянути це місце і поговорити з монахами-старійшинами. А ти мусиш знайти нагоду для розмови з Еліс. Потім прогуляйся монастирем, пошукай імовірні схованки для цього меча. Треба якнайшвидше оглянути територію, зараз у нас нова проблема.

Зашнуровуючи жилет, я розповів йому про мої відвідини Велплея напередодні ввечері.

— Ще хтось убитий? Ісусе. Цей клубок щогодини більше заплутується.

— Знаю. І в нас обмаль часу, щоб його розплутати. Ходімо.

Ми пішли коридором до лазарету брата Ґая. Він сидів за письмовим столом і мружився над своєю арабською книгою.

— Ах, ви вже встали, — сказав він зі своїм м’яким акцентом.

Брат Ґай неохоче згорнув книгу і провів нас до кімнатки, де на гачках звисало багато трав. Запрошуючи нас сісти, він поставив на стіл хліб, сир і глечик неміцного пива.

— Як ваш пацієнт? — запитав я, поки ми їли.

— Сьогодні вранці трохи легше, дякувати Богу. Лихоманка минула, і він міцно спить. Абат пізніше провідає його.

— Розкажіть мені, яка історія новіція Велплея?

— Він син дрібного фермера, який мешкає неподалік Тонбриджа. — Брат Ґай сумно всміхнувся. — Він — один із тих, хто надто м’який за своєю природою для цього суворого світу, надто вразливий. Такі душі часто прагнуть сюди, думаю, що це місце, яке Бог призначив для них.

— Отже, тихий притулок від світу?

— Такі, як брат Саймон, служать Богу та світу своїми молитвами. Хіба це не краще для всіх, аніж життя знущань і жорстокого поводження, якого такі люди часто зазнають у світі зовнішньому? І за цих обставин навряд чи можна сказати, що він знайшов притулок.

Я серйозно глянув на нього.

— Ні, тут він також зазнав знущань і жорстокого поводження. Брате Ґаю, я хотів би, щоб після сніданку ви відвели мене на кухню, де знайшли тіло. Боюся, ми запізно почали.

— Звичайно. Але не можу надовго залишати своїх пацієнтів…

— Пів години буде достатньо.

Я зробив останній ковток пива й підвівся, загорнувшись у плащ.

— Сьогодні вранці помічник Поер залишиться тут, у лазареті, я дозволив йому відпочити. Після вас, брате.

Ми пройшли через приміщення, де Еліс знову доглядала за старим монахом. Такого старезного чоловіка, як цей, я ще не бачив. Він лежав, дихаючи повільно і з великим зусиллям. Не могло бути більшого контрасту з його товстим сусідом, який сидів у ліжку й грав у карти. Сліпий монах спав, сидячи в кріслі.

Брат Ґай відчинив вхідні двері, вмить відступивши, бо майже фут снігу, що скупчився за дверима, упав за поріг.

— Нам треба взути калоші, — сказав він, — інакше намочимо ноги.

Він попросив вибачення і залишив мене на самоті; я стояв і дивився, як парує мій подих. Під блакитним небом повітря було таке незрушне і холодне, якого не пам’ятаю за життя. Сніг був таким легким і пухнастим, який буває у найхолодніші морози, яким до дідька важко пересуватися. Я взяв із собою ціпок, бо через погане відчуття рівноваги міг легко впасти. Брат Ґай повернувся з міцними шкіряними калошами.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив