Метью Шардлейк. Розгін

— Мені потрібно видати їх монахам, які працюють на вулиці, — сказав він.

Ми зашнурували калоші й пішли по снігу, який сягав аж до литок. На білому тлі обличчя брата Ґая здавалося темнішим, ніж будь-коли. Двері до кухонь були зовсім недалеко, і я побачив, що головна будівля має спільну стіну з лазаретом. Тож запитав, чи там є двері.

— Колись був прохід, — сказав він. — Його закрили під час «чорної смерті», щоб мінімізувати поширення інфекції, і відтоді не відкривали. Розумний захід.

— Минулої ночі, коли побачив цього хлопця, то злякався, що в нього бубонна чума. Я бачив, як умирають від неї, це жахлива хвороба. Але, звісно, її породжують смороди міст.

— На щастя, я не бачив багато хворих. Здебільшого мені доводиться мати справу з наслідками надмірного перебування на молитві в холодній церкві. І старості, звісно.

— У вас там є ще один пацієнт, стан якого здається важкий. Дуже старий.

— Так. Брат Франциск. Йому дев’яносто чотири. Такий старий, що знову здитинів, а тепер у нього гарячка. Думаю, він нарешті підходить до кінця свого паломництва.

— Що не так із товстуном?

— Варикозні виразки, як у брата Септимуса, але гірше. Я їх осушив, і тепер він утішається відпочинком. — Він м’яко всміхнувся. — Можливо, моє завдання — знову поставити його на ноги. Люди не люблять покидати лазарет. Брат Ендрю став старожилом, його сліпота прийшла до нього пізно, і він боїться виходити на вулицю. Втратив упевненість.

— Чи багато старих монахів під вашою опікою?

— Дюжина. Брати переважно довгожителі. У мене четверо — за вісімдесят.

— У них немає таких навантажень чи труднощів, як у більшості людей.

— Або, можливо, їхня побожність зміцнює тіло так само, як і душу. Ось ми і прийшли.

Він провів мене через міцні дубові двері. Як він описав напередодні ввечері, короткий прохід вів до самої кухні. Двері були відчинені, і я почув голоси і брязкіт тарілок. Доносився насичений запах випічки, коли ми йшли проходом. Усередині пів дюжини служок готували обід. Кухня була великою, здавалася чистою і добре організованою.

— Отож, брате, коли ви прийшли тієї ночі, де було тіло?

Лікар зробив кілька кроків, служки зацікавлено спостерігали за ним.

— Просто тут, біля великого столу. Тіло лежало на животі, ногами до дверей. Голова впала ось туди.

Він показав на залізний чан із написом «Масло». Я простежив за його поглядом, як і служки. Один із них перехрестився.

— Отже, він щойно переступив поріг, коли його вдарили, — задумливо сказав я.

Біля того місця, де він упав, стояла велика шафа; нападник міг сховатися збоку, а потім, коли Синґлтон пройшов повз, вискочив і вдарив його.

Я спустився зі сходів і замахнувся ціпком у повітрі, змусивши служку перелякано відскочити.

— Так, є місце для великого замаху. Припускаю, що саме так це було зроблено.

— З гострим лезом і сильною рукою, так, ви могли б це зробити, — задумливо сказав брат Ґай.

— Якби ви були вправні, якби звикли розмахувати великим мечем. — Я озирнувся на служок. — Хто тут головний кухар?

Уперед, уклонившись, виступив бородатий чоловік у заплямленому фартуху.

— Ральф Спенлей, сер.

— Ви тут головний, добродію Спенлей, і у вас є ключ від кухні?

— Так, комісаре.

— І двері в подвір’я — це єдиний вхід і вихід?

— Єдиний.

— А самі двері на кухню замкнені?

— Немає потреби. Двері з двору — це єдиний вхід.

— Хто ще має ключі?

— Лікар, сер, і абат із пріором. І преподобний брат Баґґе, воротар, звісно, для своїх нічних обходів. Більше ніхто. Я живу тут; відчиняю кухню вранці й зачиняю ввечері. Якщо комусь потрібен ключ, він приходить до мене. Бачите, люди будуть красти їжу. Неважливо, що все тут для столу монахів. Я бачив, як брат Ґабріель висів у коридорі кілька ранків і, здавалося, чекав, коли ми обернемося спиною, аби щось ухопити. А він посадовець…

— Що трапиться, якщо ви захворіли чи не вийшли, а хтось захоче потрапити на кухню?

— Їм доведеться просити Баґґе чи пріора. — Він усміхнувся. — Але ніхто турбувати не буде, без крайньої потреби.

— Дякую, добродію Спенлей, ви дуже допомогли.

Я простягнув руку і взяв із миски трохи заварного крему. Кухар мав стурбований вигляд.

— Дуже добре. Більше не турбуватиму вас, брате Ґаю. Далі я зустрінуся зі скарбником, якщо ви зможете показати мені його рахівничу контору.

Він показав мені дорогу, і я побрів по снігу, що скрипів під калошами. Сьогодні в монастирі було набагато тихіше, люди і собаки сиділи вдома. Що більше я думав, то більше переконувався в тому, що лише досвідчений боєць мав би рішучість вийти за спину Синґлтона й відрубати йому голову. Я не міг уявити, щоб хтось із людей, яких бачив, спромігся на таке. Абат був великим чоловіком, як і брат Ґабріель, але володіння мечем — ремесло для джентльменів, а не для монахів. Думаючи про Ґабріеля, я згадав слова кухаря. Вони мене спантеличили; ключар не здався мені тим, який буде тинятися довкола кухні, щоб украсти їжу.