Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Кількість монахів у всіх монастирях зменшується поколіннями, починаючи з часів Великої чуми, — сказав абат тоном спокійної розважливості. — Але з відродженим релігійним життям під керівництвом короля, можливо, тепер наші монастирі оживуть, більше людей вибере монаше життя…

Я задумався, чи він справді вірить у це, чи настільки сліпий до знаків. Благальна нотка в його голосі змусила мене усвідомити, що може вірити: він справді думає, що монастирі можуть вижити. Я глянув на скарбника; він узяв зі столу папір і вивчав його, незважаючи на розмову.

— Хто знає, що принесе майбутнє? — я повернувся до дверей. — Дякую вам, превелебний абате і преподобний брате. Тепер мушу знову хоробро йти назустріч стихіям, побачити церкву… і брата Ґабріеля.

Абат із тривогою дивився, як я виходив, а скарбник уважно звіряв свої рахунки.


Коли я перетинав монастирський двір, надокучливий біль підказав мені, що потрібно сходити у вбиральню. Напередодні ввечері брат Ґабріель показав мені, де розміщувалася вбиральня: короткий шлях до неї йшов позаду лазарету через двір.

Я знову перетнув вестибюль лазарету і вийшов на подвір’я. Двір був загороджений з трьох боків, і я побачив, що невеликий струмок, захований у водопровід, протікав під невеликою лазнею, прибудованою до лазарету, і під вбиральнею, змиваючи нечистоти з обох. Мене вразила винахідливість монастирських будівничих. Небагато будинків, навіть У Лондоні, мали такі вигоди, і я іноді з тривогою задумувався, що буде, коли двадцятифутова вигрібна яма в моєму саду зрештою переповниться.

По подвір’ї, більшу частину якого розчищено від снігу, бігали, кудкудакаючи, кури. Крізь стіни примітивного хліва визирало кілька свиней. Еліс годувала їх, виливаючи через стіну в корито відро помиїв. Я підійшов до неї. Моя тілесна потреба могла трохи зачекати.

— Бачу, у вас багато обов’язків. Свині, а також хворі.

Вона відповіла шанобливо:

— Так, сер. Роботу служниці ніколи не переробити.

Я оглянув хлів, задумавшись, чи можна щось приховати під соломою і багнюкою, але, звісно, коричневі волохаті створіння усе вирили б. Вони можуть з’їсти закривавлений плащ, але не меч чи реліквію. Я виглянув на подвір’я.

— Я бачу лише курей. У вас немає півня?

Вона похитала головою.

— Ні, сер. Бідного Джонаса не стало. Це його вбили на вівтарі. Він був прекрасним птахом, його пихаті манери мене смішили.

— Так, вони кумедні створіння. Як маленькі королі, що походжають і чепуряться серед своїх підданих.

Вона всміхнулася.

— Таким він і був. Його грізні маленькі очиці дивилися на мене виклично, коли я підходила. Сердито махав крилами і кричав, але все це було напоказ. Підступіть надто близько, і він обернеться і побіжить.

На мій подив, її великі блакитні очі наповнилися слізьми, і вона схилила голову. Вочевидь у неї було добре серце, окрім того, що відважне.

— Узагалі, це осквернення церкви було мерзенним, — сказав я.

— Бідолашний Джонас. — Вона здригнулася і глибоко вдихнула.

— Скажіть мені, Еліс, коли ви помітили, що його немає?

— Того ранку, коли виявили тіло вбитого.

Я оглянув подвір’я.

— Сюди немає жодного іншого входу, окрім як із лазарету чи вбиральні?

— Ні, сер.

Я кивнув. Ще одна вказівка на те, що вбивця — мешканець монастиря і знав його планування. Спазм у животі попередив мене не затримуватися. Я неохоче вибачився і поспішив до вбиральні.


Я ніколи не заходив до монастирської вбиральні. У школі в Лічфілді побутувало багато жартів про те, що там робили монахи, але вбиральня у Скарнсі була досить звичайна. Кам’яні стіни не побілені, а сама кімната тьмяна, бо єдині вікна розташовувалися високо. Уздовж однієї стіни стояла довга лава з рядом круглих отворів, а в дальньому кінці — три приватні кабінки для старійшин. Я попрямував до них, повз двох монахів, які сиділи в спільному ряду. Одним із них був молодий монах із контори. А поруч із ним монах підвівся і незграбно вклонився мені, поправляючи габіт, перш ніж повернувся до свого сусіда.

— Ти будеш тут цілий ранок, Ательстане?

— Дай мені спокій. У мене кольки.

Я зайшов у кабінку, зачинив двері й з полегшенням сів. Закінчивши, я сидів і слухав, як далеко внизу шумить потік. І знову подумав про Еліс. Якщо монастир закриють, вона залишиться без роботи. Я задумався, що міг би зробити для неї; можливо, міг би знайти їй роботу в місті. Мені було сумно, що така жінка потрапила в таке місце, але, ймовірніше, її сім’я була бідною. Як вона засмутилася через втрату птаха. У мене була спокуса взяти її під руку і втішити. Я похитав головою, пошкодувавши про свою слабкість. І це після всього, що сказав Марку.

Щось вирвало мене з роздумів, змусило підняти голову і затримати подих. Хтось був під кабінкою, ходив тихо, але я чув кроки, шкіряну підошву на камені. Моє серце застугоніло, і тепер я зрадів тому відчуттю небезпеки, яке віддаляло мене від дверей. Я підв’язав штани і тихо піднявся, потягнувши руку до кинджала. Тоді нахилився і притулився вухом до дверей. Дихання чулося з іншого боку; хтось стояв біля самих дверей.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив