Метью Шардлейк. Розгін

— І пріор Мортимус.

Ательстан знизав плечима.

— Він пливе за течією.

— Він не єдиний. Брате Ательстане, ви чули, як хтось зі старійшин казав, що Папу треба повернути або виступав проти королівського розлучення чи лорда Кромвеля?

Він задумався.

— Ні. Але я… я можу сказати, що чув, сер, якщо вам це допоможе.

Я засміявся.

— І люди повірили б вам, коли ви човгаєте ногами й опускаєте очі. Я так не думаю.

Він знову помацав бороду.

— Якщо я можу бути корисним для вас у якийсь інший спосіб, сер, — пробурмотів він, — чи для лорда Кромвеля, то був би щасливий стати його людиною.

— Чому ви це робите, брате Ательстане? Вам тут погано?

Його лице спохмурніло. Це було слабке і нещасне обличчя.

— Я працюю в конторі під керівництвом брата Едвіга. Він безжальний.

— Чому? Як він ставиться до вас?

— Він заганяє вас, як собаку. Якщо в балансі бракує хоч пенні, він зробить ваше життя нестерпним, змусить вас перевірити всі рахунки заново. Я вчинив невелике правопорушення, і тепер він тримає мене в конторі день і ніч. Брат Ґабріель кудись поїхав ненадовго, інакше я ніколи не наважився б відлучитися на такий довгий час.

— Отже, — сказав я, — через те, що ваш зверхник карає вас за помилки, ви готові накликати на брата Ґабріеля та інших неприємності з лордом Кромвелем, сподіваючись, що він полегшить вам життя?

Він мав спантеличений вигляд.

— Але хіба він не хоче, щоб монахи скаржилися йому, сер? Я хотів лише допомогти.

Я зітхнув.

— Я тут, щоб розслідувати смерть комісара Синґлтона, брате. Якщо ви маєте будь-яку інформацію, що стосується вбивства, я вас вислухаю. Інакше ви марнуєте мій час.

— Мені шкода.

— Будь ласка, залиште нас.

Він, здавалося, хотів ще щось сказати, потім передумав і поспіхом вийшов із броварні. Я копнув одну з бочок, а потім злобливо засміявся.

— Боже, що за тип! Ну, це нас нікуди не приведе.

— Донощики. Більше клопотів із ними, ніж користі. — Марк, лаючись, відскочив убік, згори на його сорочку впав курячий послід.

— Так, вони як ті кури, їм байдуже, де приземлиться їхнє лайно. — Я пройшовся туди-сюди по броварні. — Ісусе, цей шахрай мене налякав, коли я почув його кроки за дверима своєї кабінки. І думав, що це вбивця прийшов по мене.

Він глянув на мене серйозно.

— Зізнаюся, мені не подобається бути тут наодинці. Підстрибуєш від кожної тіні. Можливо, нам варто триматися разом, сер.

Я похитав головою.

— Ні, у нас надто багато справ. Повертайся в лазарет. Здається, ви з Еліс ладнаєте.

Він самовдоволено всміхнувся.

— Вона розповідає мені про своє життя.

— Дуже добре. Я йду на зустріч із братом Ґабріелем. Можливо, він розповість мені про своє. Не думаю, що ти встиг оглянути територію монастиря?

— Ні, сер.

— Ну тоді знайди на це час. Візьми калоші в брата Ґая. — Я кинув на нього серйозний погляд. — Але будь обережний.

Я зупинився перед церквою. Спостерігаючи, як один із кухонних служок утомлено бреде по снігу, помітив, що його дешеві вовняні панчохи промокли, і був вдячний братові Ґаю за калоші. Очевидно, немає калош для служок. Занадто великі витрати; у брата Едвіга стався би напад ощадливості.

Я почав роздивлятися церковний фасад. Навколо великих дерев’яних дверей, двадцять футів заввишки, кам’яна кладка була пишно оздоблена різьбленими гаргульями і чудовиськами для відлякування злих духів, їхні обличчя стерлися за чотири століття, але все ще були виразними. Монастирська церква, подібно до монументальних соборів, мала за мету вражати мирян: величний симулякр неба. Обіцянка про молитви за кохану людину в чистилищі або чудодійне зцілення за допомогою реліквії матимуть у сто разів більшу вагу в такій атмосфері. Я відчинив двері й протиснувся всередину, у лункий простір.

Високі склепінчасті арки нефу здіймалися майже на сто футів; вони спиралися на стовпи, пофарбовані в яскравий червоно-чорний колір. Синя і жовта плитка вкривала підлогу. Мій погляд одразу впав на високу кам’яну хресну перегородку на півдорозі нефу, розкішно розписану фігурами святих. Над перегородкою, освітлені свічками, стояли статуї святого Іоанна Хрестителя, Богородиці та нашого Господа. Велике вікно в дальньому кінці церкви, збудоване для ранкового світла зі сходу, було розписане жовтими й оранжевими геометричними орнаментами. Воно залило неф ніжним світлом умбри, мирним і таємничим, пом’якшуючи калейдоскоп кольорів. Будівельники вміли створювати відповідну атмосферу, в цьому не було сумнівів.

Я повільно пройшовся нефом. Уздовж стін стояли розмальовані статуї святих і невеличкі релікварії, де на атласних подушечках виднілися дивні предмети, а перед ними горіли свічки. Служка повільно рухався, замінюючи згорілі свічки. Я зупинився, щоб зазирнути в бічні каплиці, де в кожній були свої статуї та маленький вівтар зі свічками. Мені спало на думку, що ці бічні каплиці, заповнені обгородженими вівтарями, статуями і гробницями, можуть бути гарними схованками для речей.