Метью Шардлейк. Розгін

Показуючи мені церкву, він трохи повеселішав, жваво розповідав про історію тієї чи іншої статуї, архітектуру будівлі та майстерність виготовлення вітражів. Здавалося, він знайшов прихисток від своїх тривог у словах; йому не спало на думку, що, як реформатор, я можу не схвалювати того, що він мені показує. Моє враження про нього як наївної, нетутешньої людини справдилося. Проте такі люди могли бути фанатиками, і я знову звернув увагу, що це був чоловік високий на зріст, міцної статури. Він мав довгі ніжні пальці, але й товсті міцні зап’ястя, які легко могли орудувати мечем.

— Ви завжди були монахом? — запитав я його.

— Я прийняв постриг у дев’ятнадцять. Іншого життя не знав. І не бажаю іншого.

Він зупинився перед великою нішею з порожнім кам’яним постаментом, укритим чорним полотном. Навпроти лежала чимала купа палиць, милиць та інших опор, якими користувалися каліки. Я побачив важкий шийний бандаж, який надягають горбатим дітям, щоб випрямити їх; я сам носив такий, хоча це не дало жодної користі.

Брат Ґабріель зітхнув.

— Ось тут була рука Розкаяного Розбійника. Це жахлива втрата; вона зцілила багатьох нещасних людей. — Говорячи, він не втримався і зиркнув на мою спину, потім відвів погляд і жестом показав на купу. — Усі ці речі залишили люди, зцілені втручанням Розкаяного Розбійника впродовж багатьох років. Вони їм більше не були потрібні, і тому їх складали тут на знак подяки.

— Як довго була у вас реліквія?

— Її привезли з Франції монахи, які заснували собор Святого Доната 1087 року. Вона століттями перебувала у Франції, а до того — ще кілька століть у Римі.

— Думаю, скринька була коштовною. Золото, оздоблене смарагдами.

— Знаєте, люди радо платили, щоб доторкнутися до неї. Вони були розчаровані, коли нові розпорядження заборонили показувати реліквії за гроші.

— Вона досить велика, як я собі уявляю?

Він кивнув.

— У бібліотеці є її зображення, якщо хочете подивитись.

— Хочу. Дякую. Скажіть, хто виявив, що реліквія зникла?

— Я. І саме я перший побачив осквернений вівтар.

— Прошу, розкажіть мені, як це сталося.

Я присів на контрфорс. Моя спина перестала боліти, але я не хотів довго стояти.

— Я прокинувся о п’ятій, як завжди, і прийшов підготувати церкву до нічної служби. Уночі перед статуями горить лише кілька свічок, тож коли я вперше зайшов до церкви зі своїм помічником, братом Ендрю, ми нічого дивного не помітили. Ми пішли на хори; Ендрю запалив свічки, а я розгорнув книги на сторінках ранкової молитви. Запалюючи свічки, брат Ендрю побачив на підлозі слід крові й закричав. Кровавий слід вів… — він здригнувся і зітхнув, — у пресвітерій. Там, на столі перед головним вівтарем, лежав чорний півень з перерізаним горлом. Боже, змилуйся над нами, чорне, закривавлене пір’я лежало на самому вівтарі, свічки запалені з обох боків у сатанинській насмішці. — Він знову перехрестився.

— Покажете мені це місце, брате?

Він задумався.

— Церква була повторно освячена, але я не вважаю, що варто знову переживати ті події перед самим вівтарем.

— А втім, мушу запитати…

Неохоче він провів мене через двері в хресній перегородці на хори. Я згадав зауваження Ґудгепса, що, здавалося, монахи були більше засмучені оскверненням, аніж смертю Синґлтона.

На хорах стояли, один навпроти одного, два ряди дерев’яних лавок, чорних від віку та з розкішним різьбленням. Брат Ґабріель показав на викладену плиткою підлогу між ними.

— Ось де була кров. Слід вів сюди.

Я пройшов за ним до пресвітерію, де розташовувався головний вівтар, покритий білим полотном, перед красиво різьбленою вівтарною ширмою, прикрашеною сухозлітним золотом. Повітря було наповнене пахощами. Він указав на два орнаментовані срібні свічники посередині вівтарного престолу, де під час меси стоять дискос і потир.

— Ось тут.

Я вважаю, що меса має бути простою церемонією гарною англійською мовою, щоб люди могли подумати про свої стосунки з Богом, а не відволікатися на пишне оздоблення і витіювату латину. Можливо, через це, а може, через те, що там сталося, дивлячись на велично оздоблений вівтар у тьмяному світлі свічок, у мене раптом з’явилося відчуття зла, таке сильне, що я затремтів. Не відчуття якогось звичайного злочину чи якихось прихованих грішків, а присутність самого зла. Обличчя скарбника, який стояв поруч, було скорботне.

— Я є монахом уже двадцять років, — сказав він. — Найтемніші й найхолодніші дні зими вистоював, дивлячись на вівтар на утрені, і хоч який тягар був на моїй душі, він щезав із першим променем світла, що пробивався крізь східне вікно. Сонячне проміння наповнює вас обітницею світла, обітницею Бога. Але тепер я ніколи не зможу споглядати вівтар, не згадуючи цієї сцени. Це була робота Диявола.

— Ну, брате, — сказав я тихо, — сюди пробрався злочинець, і я зобов’язаний його знайти.

Я повернувся до хорів, де опустився на одну з лав, запрошуючи брата Ґабріеля сісти поруч.

— Коли ви побачили цю наругу, брате ключарю, що ви зробили?