Метью Шардлейк. Розгін

У книзі містилися кольорові зображення статуй, які я побачив у церкві, та інші предмети, як-от катедра в трапезній, під кожним малюнком підписані розміри і подані коментарі латиною. У середині книги, на розвороті, була зображена велика квадратна кольорова скринька з коштовностями. Під скляною кришкою, на пурпуровій подушці, лежав шматок темного дерева. Людська рука була прибита до нього цвяхом із широкою голівкою; висохла й прадавня, але видно кожне волокно і сухожилля. За розмірами коробка була завширшки два фути і завглибшки фут.

— А оце смарагди, — сказав я. — Вони великі. Скриньку могли викрасти заради коштовностей і золота?

— Так. Хоча будь-який християнин, таке вчинивши, погубив би свою безсмертну душу.

— Я завжди думав, що в розбійників, розп’ятих із Христом, були прив’язані руки до хреста, а не прибиті, щоб у такий спосіб подовжити їхні страждання. Таке зображають на релігійних картинах.

Він зітхнув.

— Насправді ніхто не знає. Згідно з Євангелієм, наш Господь помер першим, але перед тим його катували.

— Оманлива сила картин і статуй, — сказав я. — І тут є парадокс, чи не так?

— Що ви маєте на увазі, сер?

— Ця рука належала розбійникові. Тепер реліквія, за право подивитися на яку люди платили, доки це не заборонили як лихварство, викрадена.

— Можливо, і парадокс, — тихо відповів брат Ґабріель, — але для нас — трагедія.

— Чи міг би один чоловік нести скриньку?

— Двоє чоловіків несуть її під час пасхальної процесії. Сильний чоловік, мабуть, зміг би понести, проте не далеко.

— Можливо, до болота?

Він кивнув.

— Можливо.

— Тоді я думаю, що настав час глянути на болото, якщо ви покажете мені дорогу.

— Звичайно. У задній стіні є ворота.

— Дякую, брате Ґабріелю. Ваша бібліотека вражає.

Він вивів мене на вулицю і показав на кладовище.

— Ідіть стежкою, повз фруктовий сад і ставок, і побачите ворота. Сніг буде глибокий.

— Я маю калоші. Ну, ми з вами обов’язково побачимося за вечерею. Тоді ви зможете знову зустрітися з моїм молодим помічником.

Я лукаво всміхнувся. Ключар почервонів і опустив голову.

— Ах… так, справді.

— Ну, брате, дякую за вашу допомогу і вашу щирість. Гарного дня.

Я кивнув і вийшов. А коли озирнувся, він повільно йшов назад до церкви, схиливши голову.

Розділ дванадцятий

Я пройшов повз майстерні та через маленьку хвіртку повернув на мирське кладовище. Удень воно здавалося меншим. Надгробки місцевих мешканців, які заплатили за місце, або відвідувачів, які померли в стінах монастиря, лежали наполовину притрушені снігом. Були ще три великі кам’яні сімейні гробниці, подібні до склепу Фіцх’ю, який ми оглянули напередодні ввечері. У дальньому кінці ряди фруктових дерев здіймали до неба оголене гілля.

Ці склепи, подумав я, були б гарними сховками. Тож побрів до найближчого, відчіпляючи від пояса зв’язку абатових ключів. Холодними, задубілими пальцями я перебирав ключі, доки не знайшов потрібного.

Я відкривав кожен склеп по черзі, але серед білих мармурових гробниць не знайшов нічого прихованого. Кам’яні підлоги вкривала пилюка, і не виникало сумнівів, що впродовж багатьох років тут не було жодного відвідувача. Один склеп належав видатній родині Гастінгсів, чиє прізвище я запам’ятав як ще один родовід, знищений під час громадянських воєн. І все-таки тих, хто похований тут, будуть пам’ятати, думав я, згадавши про монахів, які служили приватні меси; пам’ятати, як імена, які щодня запам’ятовуються і виспівуються у порожній простір. Я похитав головою і пішов до саду, де на голих деревах каркали голодні ворони; шкутильгаючи поміж надгробків, радів, що маю ціпок.

Хвіртка привела мене до саду, і я прокладав собі шлях між засніженими деревами. Довкола панували спокій і тиша. Тут, просто неба, я відчув, що нарешті можу спокійно подумати.

Було дивно знову опинитися в монастирі після стількох років. Навчаючись у Лічфілді, я був звичайним хлопчиком-калікою, на якого не звертали уваги. Тут, у монастирі, я мав владу комісара лорда Кромвеля, владу, якої не мав жодний сторонній. Але зараз, як і тоді, почувався самотнім, оточеним неприязню. Ще однією відмінністю був їхній страх переді мною, однак я намагався не зловживати своєю владою, бо коли люди налякані, вони закриваються, як молюски.

Розмова з братом Ґабріелем засмутила мене. Він жив минулим, у світі розмальованих книг, старовинних співів, гіпсових статуй. Я здогадувався, що це був світ, у якому він шукав притулку від постійних спокус. Я пригадав його страдницький вираз обличчя, коли розпитував про життя. Упродовж своєї кар’єри стикався з багатьма людьми — запеклими брехунами і слизькими шахраями, яких, зізнаюся, було приємно допитувати, спостерігаючи, як їхні обличчя осуваються, а в очах з’являється розгубленість, коли вони зловлені на брехні. Але діймати огидними гріхами такого чоловіка, як брат Ґабріель, який мав вразливу гідність, яку дуже легко підірвати, — це не давало мені відчуття задоволення. Зрештою, я добре знав, що таке — бути зневаженим аутсайдером.