Метью Шардлейк. Розгін

Я згадав, як інколи насмішки інших дітей, коли не міг грати в їхні ігри, змушували благати батька забрати мене з катедральної школи і навчати вдома. Він відповів, що якщо мені дозволять віддалитися від світу, я ніколи не повернуся назад. Батько був суворим чоловіком, не схильним до співчуття, і тим паче після смерті моєї матері, коли мені виповнилося десять. Можливо, він мав рацію, але того ранку я подумав: хіба мені краще, що світський успіх привів мене в монастир. Здавалося, це не принесло нічого, крім поганих спогадів.

Я пройшов повз низку голубників, за якими виднілося велике озеро, оточене очеретом. Це був став, викопаний для утримання та розведення риби. Маленький струмок впадав у нього, а потім протікав через невелику канаву під задньою стіною. Неподалік були важкі дерев’яні ворота. Монастирі, як пригадував, завжди будували біля струмка, щоб легко змивати відходи. Засновники монастиря зналися на водопровідній справі; ймовірно, було якось влаштоване відведення стічних вод, щоб не забруднювати ставок для риби. Я стояв і дивився на пейзаж, спираючись на свій ціпок, докоряючи собі за похмурі думки. Я тут, щоб розслідувати вбивство, а не оплакувати минулі страждання.

Я дещо з’ясував, проте навряд чи достатньо. Мені здавалося малоймовірним, що цей злочин скоїла стороння особа. І хоч п’ятеро вищих посадовців знали про мету приїзду Синґлтона, я не зауважив, аби хтось із них був такий охоплений дикою ненавистю, щоб убити комісара і поставити майбутнє монастиря Святого Доната під ще більшу загрозу. Однак їх усіх було важко розгадати, і принаймні в Ґабріеля відчувалося щось страдницьке і відчайдушне.

Я обдумав припущення про те, що Синґлтона вбили, тому що він розвідав щось про одного з монахів. Припущення здавалося вірогідним, та я не міг його зіставити з драматичним способом убивства. Я зітхнув. Не виключено, що мені, зрештою, доведеться опитати кожного монаха або служку в монастирі, і моє серце стиснулося від думки, скільки часу це може забрати. Що швидше виберуся з цього жалюгідного і небезпечного місця, то щасливішим буду; і лорду Кромвелю потрібен результат. Але, як казав Марк, я міг робити лише те, що здужаю. Тож мушу наполегливо розслідувати справу, як це звично для юристів. А найперше треба перевірити, чи можуть сторонні пробратися в монастир із цього болота.

— Усі обставини, — буркнув я, прокладаючи дорогу по снігу. — Усі обставини.

Я дійшов до ставка і зазирнув у нього. Його вкривала тонка кірка льоду, але сонце піднялося вже майже над головою, і я розгледів тьмяні силуети великих коропів, що мерехтіли в порослій очеретом воді.

Коли я випростався, мій погляд привернуло щось інше — ледь помітний жовтуватий відблиск унизу. Здивований, знову нахилився. Спочатку не міг нічого розгледіти серед очерету і подумав, що це гра світла, та потім знову побачив відблиск. Я опустився на коліна і зазирнув углиб, незважаючи на те, що долоні обпік холодний сніг. Там щось лежало, жовта пляма на дні. Зникла скринька була із золота, і багато дорогих мечів мають позолочені рукоятки. Безперечно, варто було дослідити. Я затремтів. Зараз не хотів лізти в ті крижані глибини, але пізніше повернуся з Марком. Я підвівся, струсив з одягу сніг, потім підібрав плащ і попрямував до воріт.

Я побачив, що в кількох місцях стіна обсипалася і була залатана, грубо й нерівно. Відчепивши зв’язку ключів від пояса, знайшов той, який підходив до важкого старовинного замка. Ворота зі скрипом відчинилися, і я ступив на вузьку доріжку. Вона бігла вздовж стіни, скраю земля на кілька дюймів опускалася до трясовини. Я не усвідомлював, що болото так близько підступало до монастиря. Подекуди доріжка переривалася, де болото наблизилося аж до стіни, підмивши її, так що довелося відбудовувати. Ззовні стіна було ще грубіше залатана. Де-не-де спритна людина могла б піднятися цією нерівною поверхнею.

— До біса, — пробурмотів я, бо зараз не міг виключити навіть такої ймовірності.

Я глянув на трясовину. Вкрита снігом, подекуди з густими скупченнями очерету й замерзлими калюжами застійної води, вона простягалася на пів милі до широкої річкової смуги, у незамерзлих водах якої відбивалося блакитне небо. За річкою земля знову повільно піднімалася до залісненого горизонту. Спокій і тиша, пара морських птахів на річці була єдиною ознакою життя. Доки я стояв і дивився, вони здійнялися в повітря, сумними криками звертаючись до холодних небес.