Метью Шардлейк. Розгін

Він ледь не послизнувся, і я підхопив його за руку.

— Дякую, сер. Діво Маріє, який сніг!

Решту шляху він зосередився на тому, куди ступати, і ми більше не говорили, доки не дійшли до монастирського двору. Ми розійшлися на подвір’ї; брат Едвіг повернувся до своєї контори, а я — до лазарету. Я мусив перекусити. Подумав про скарбника; самовпевнений чинуша, одержимий своїми фінансовими обов’язками, мабуть, на шкоду всьому іншому. Але й відданий монастирю. Чи був би він готовий схвалювати нечесність заради його захисту, а чи це означатиме перетин межі між білим і чорним? Цей чоловік не викликав симпатії, але, як я сказав Марку напередодні ввечері, це не робило його вбивцею, так само як приязнь, яку я відчував до брата Ґабріеля, не робила його невинним. Я зітхнув. Важко бути об’єктивним із цими людьми.

Я відчинив двері лазарету; в безлюдному передпокої було тихо. Хворий старець спокійно лежав у ліжку, сліпий монах спав у своєму кріслі, а ліжко товстого монаха було порожнє; можливо, брат Ґай переконав його, що пора забиратися. У каміні привітно потріскував вогонь, і на хвилю я підійшов погрітися.

Дивлячись, як пара піднімається з мокрих штанин, я почув шум десь ізсередини; збентежені, перервані крики й плач, брязкіт розбитого посуду. Звуки ставали ближчими. Я здивовано дивився, як двері до лазаретних кімнат розчинилися навстіж і в передпокій ввалився клубок сплутаних фігур: Еліс, Марк, брат Ґай, а в центрі — худа постать у білій нічній сорочці, яка, поки я дивився, відкинула всіх інших і пошкандибала геть. Я впізнав Саймона Велплея, але тепер він був зовсім не схожий на того напівмертвого привида, якого бачив минулої ночі. Обличчя його було багряним, очі — широко розплющені й витріщені, а в кутику рота зібралася піна. Здавалося, що він намагався говорити, проте міг тільки хапати ротом повітря і тужитись.

— Божа кров, що відбувається? — гукнув я до Марка.

— Він зовсім збожеволів, сер!

— Розійдіться! Ловіть його! — крикнув брат Ґай.

Насуплений, він кивнув Еліс, яка відійшла вбік, розкинувши руки. Марк і брат Ґай наслідували її приклад, і вони оточили новіція, який зупинився, дико роззираючись. Сліпий монах прокинувся, сів і тривожно крутив головою, роззявивши рота.

— Що трапилося? — спитав він тремтячим голосом. — Брате Ґаю?

Потім сталася жахлива річ. Мені здалося, що Велплей помітив мене і відразу ж вигнув тулуб уперед, імітуючи мою викривлену ходу. Ба більше, він витягнув руки й почав махати ними туди-сюди, немовби насмішкувато махаючи пальцями. У мене така манера, коли я схвильований, — так мені сказали ті, хто спостерігав за мною в суді. Але звідки Велплей міг про це знати? Я знову повернувся в ті шкільні часи, про які останнім часом роздумував, коли жорстокі діти копіювали мої рухи, і, зізнаюся, що, коли дивився, як новіцій хитається, згинаючись і жестикулюючи, у мене волосся стало дибом.

Крик Марка привів мене до тями.

— Поможіть нам! Ловіть його, сер, заради Бога, бо він утече!

Моє серце калатало, я теж розставив руки і підійшов до новіція. Наближаючись, подивився йому в очі, і стало страшно: зіниці вдвічі збільшені, дико вирячені, він не впізнавав нікого, навіть коли глузливо хитався. Слова брата Ґабріеля про сатанинські сили пригадалися мені, і я з раптовим жахом подумав, що хлопець одержимий.

Коли ми оточили його, він різко шарпнувся вбік і зник через напіввідчинені двері.

— Він у лазні! — покликав брат Ґай. — Звідти немає виходу. Будьте обережні, підлога слизька.

Він забіг, Еліс одразу за ним. Ми з Марком перезирнулися і тоді пішли досередини.

У лазні панували сутінки, лише слабке молочне світло пробивалося крізь високе вікно, напівзасипане снігом. Це була невелика квадратна кімната з кахельною підлогою і ванною посередині, можливо, чотири фути завглибшки. В одному кутку стояли щітки і скребла, відчувався всюдисущий затхлий запах немитої шкіри. Я почув, як тече вода, і, глянувши вниз, побачив, що потік насправді тече жолобом на дні ванни. Саймон Велплей стояв у дальньому кутку, згорблений, тремтячи у білій нічній сорочці. Я стояв біля дверей, брат Ґай підійшов до нього з одного боку, а Марк та Еліс — з іншого. Еліс простягнула до нього руку.

— Спокійно, Саймоне, це Еліс. Ми нічого тобі не заподіємо.

Я замилувався її сміливістю; мало яка жінка підійшла б до такого страшного привиду так спокійно. Новіцій обернувся, обличчя його скривилося від болісної гримаси, зробившись майже невпізнанним. Якусь мить він вирячився на неї відсутнім поглядом, а потім подивився на Марка, що стояв біля неї. Він показав на нього худим пальцем і закричав надтріснутим, різким голосом, зовсім не схожим на його власний:

— Відійди! Ти — людина Диявола у своїх яскравих шатах! Я бачу їх зараз, біси кишать у повітрі, як пилюка, вони повсюди, навіть тут!

Він закрив очі рукою, тоді похитнувся і раптом упав лицем у ванну. Я чув, як із тріском його рука зламалася, вдарившись об кахель. Він лежав нерухомо, його тіло розкинулося поперек водостоку. Крижана вода обтікала його.