Метью Шардлейк. Розгін

— Можливо, у цій справі ваша суворість зайшла задалеко, Мортимусе. Брате Ґаю, ви, я і пріор Мортимус зустрінемося, щоб обговорити це питання. Слідчий комітет. Так, комітет. — Це слово ніби заспокоїло його.

Брат Ґай глибоко зітхнув.

— Спочатку я мушу оглянути останки бідолахи.

— Так, — погодився абат. — Зробіть це. — До нього, здається, поверталася впевненість. — Комісаре Шардлейку, маю сказати вам, що брат Ґабріель приходив до мене. Він пригадує, що бачив світло на болоті за кілька днів до того, як було вбито комісара Синґлтона. Мені здається, що вбивство могло бути скоєне руками місцевих контрабандистів. Вони безбожні люди: якщо ви порушуєте заповіді закону, це лише ще один крок до порушення Божих заповідей.

— Так, я виходив подивитися на болото. Саме про це говоритиму перед мировим суддею завтра; це стосується розслідування.

— Думаю, це все пояснює.

Я не відповів. Абат провадив далі.

— Сьогодні було б найкраще сказати братам, що Саймон помер від хвороби. Якщо ви згодні, комісаре.

Я хвилю подумав. Не хотів поширювати в монастирі ще більше паніки.

— Дуже добре.

— Мені доведеться написати його родині. Я скажу їм те саме…

— Так, ліпше не казати їм, що пріор упевнений у тому, що їхній син горить у пеклі, — кинув я, раптом відчувши огиду до них обох.

Пріор Мортимус розтулив рота, щоб далі сперечатися, проте втрутився абат.

— Спокійно, Мортимусе, нам треба йти. Треба наказати викопати ще одну могилу.

Він відкланявся і пішов, а слідом за ним — пріор, кинувши на мене останній викличний погляд.

— Брате Ґаю, — сказав Марк, — що, на вашу думку, вбило хлопця?

— Я хочу це з’ясувати. Мені доведеться зробити розтин. — Він похитав головою. — Ніколи не легко це робити з тим, кого ти знав. Але зробити це потрібно зараз, доки труп не почав розкладатися. — Він схилив голову і на хвилю заплющив очі в молитві, потім глибоко вдихнув. — Вибачте, я піду.

Я кивнув, і лікар вийшов із кімнати. Було чути, як він повільно крокує до амбулаторії. Ми з Марком кілька хвилин сиділи мовчки. Рум’янець помалу починав з’являтися на його щоках, хоч вони і були незвично бліді. Я все ще почувався приголомшеним, але принаймні перестав тремтіти. Прийшла Еліс із чашкою рідини, що парувала.

— Я приготувала вашу настоянку, сер.

— Дякую.

— У передпокої на вас чекають двоє клерків із контори, з великою купою книг.

— Що? Ах, так. Марку, подбаєш, що їх віднесли до нашої кімнати?

— Так, сер.

Коли він відчинив двері, з амбулаторії долинув звук пилки. Він знову зачинив їх, і я з полегшенням заплющив очі. Зробив ковток напою, який принесла Еліс. Він мав неприємний, мускусний смак.

— Помічне під час потрясінь, сер, покращує настрій.

— Заспокійливе. Дякую.

Вона стояла, склавши перед собою руки.

— Сер, я хочу попросити вибачення за свої слова. Мені не пасувало так говорити.

— Дрібниці. Ми всі були схвильовані.

Вона завагалась.

— Мабуть, ви вважаєте мене дивною, сер, адже я сказала після побаченого: не боюся, що це робота Диявола.

— Ні. Дехто схильний бачити руку Диявола в кожному незрозумілому для них нещасті. Такою була моя перша реакція на те, що я побачив, але, думаю, брат Ґай має інше пояснення. Він зараз… досліджує тіло.

Вона перехрестилася.

— Хоч там що, — продовжив я, — ми не маємо закривати очі на дії Сатани в цьому світі.

— Я думаю…

Вона зробила паузу.

— Продовжуйте. Ви можете відверто говорити зі мною. Прошу, сідайте.

— Дякую.

Вона сіла, вдивляючись у мене своїми пронизливими блакитними очима. У погляді відчувалася настороженість. Я зауважив, яка в неї чиста і здорова шкіра.

— Думаю, що Диявол діє у світі через зло людей, їхню жадібність, жорстокість і честолюбство, а не захоплюючи їхню душу і зводячи їх з розуму.

Я кивнув.

— Я також так думаю, Еліс. Я бачив достатньо тих якостей, про які ви згадуєте, у судах. І не лише серед обвинувачених. А люди, одержимі цими гріхами, були цілком сповна розуму.

Обличчя лорда Кромвеля із приголомшливою яскравістю раптом постало в моїй уяві. Я моргнув. Еліс сумно кивнула.

— Таке зло є скрізь. Іноді мені здається, що жадоба грошей і влади може перетворити людей на ревучих левів, які шукають, що би то зжерти.

— Добре сказано. Але де ж молода служниця могла зіткнутися з таким злом? — запитав я делікатно. — Можливо, тут?

— Я спостерігаю за світом, роздумую над усім. — Вона знизала плечима. — Мабуть, більше, ніж годиться жінці.

— Ні-ні. Бог дав розум жінкам так само, як і чоловікам.

Вона криво всміхнулася.

— Тут із вами мало хто погодиться, сер.

Я зробив ще один ковток настоянки. Відчув, як вона зігріває і розслабляє мої втомлені м’язи.

— Добрий напій. Помічник Поер казав мені, що ви знаєтеся на мистецтві зцілення.

— Дякую. Як я йому розповідала, моя мати була знахаркою. — Її обличчя на мить спохмурніло. — Дехто в місті вважає таку роботу чаклунством, та вона лише збирала знання. Вона здобула знання від матері, а та, своєю чергою, — від своєї матері. Аптекар часто звертався до неї за порадою.

— І ви стали помічницею аптекаря.

— Так. Він багато чого мене навчив. Проте він помер, і я повернулася додому.

— Щоби втратити свій дім.

Вона стиснула губи.