Метью Шардлейк. Розгін

— Ні, сер. Ви інакший.

Якусь мить вона серйозно глянула на мене, тоді швидко розвернулася і вийшла з кімнати.

Я попивав настій, який повільно зігрівав мої нутрощі. Думка про те, що Еліс, здавалося, довіряє мені, також викликала в мене відчуття тепла. Якби я зустрів її в іншій ситуації і якби вона не була служницею…

Я думав про її останні слова. У чому я був «інакшим»? Імовірно, те, що вона помітила в Синґлтоні, наштовхнуло її на думку, що всі комісари — задиристі грубіяни, але чи відчув я щось більше в її словах? Не міг собі уявити, щоб вона відчувала таке саме притягання до мене, як я до неї. Я також пригадав, як вибовкав їй, що Марк переповів мені її розповідь. Це може підірвати її довіру до нього; думка, яку з переляком усвідомив, мимоволі втішила мене. Я насупився, бо ревнощі є одним зі смертних гріхів, і зосередився на тому, що вона сказала про бухгалтерську книгу. Вималювалася перспективна лінія розслідування.

За якийсь час знову з’явився Марк. Коли він відчинив двері, я з полегшенням зауважив, що пиляти перестали.

— Я підписався на бухгалтерські книги, сер. Вісімнадцять великих томів. Помічники скарбника багато нарікають, що це завадить їхній роботі.

— Чума на їхню роботу. Ти замкнув за собою кімнату?

— Так, сер.

— Ти випадково не помічав, чи якась із книг мала синю палітурку?

— Вони всі коричневі.

Я кивнув.

— Мені здається, я знаю, чому брат Едвіг не дає спуску молодому Ательстану. Було щось, чого він нам не сказав. Ми ще поговоримо з нашим скарбником, це може бути важливо…

Я замовк, бо увійшов брат Ґай. Обличчя його було похмуре і бліде. Під пахвою він тримав заплямований фартух, який кинув у кошик у кутку.

— Комісаре, ми можемо поговорити наодинці?

— Звичайно.

Я підвівся і пішов за ним. Боявся, що він підведе мене до тіла бідолашного Велплея, але, на моє полегшення, він вивів мене на вулицю. Сонце почало сідати, кидаючи рожевий відблиск на засніжений сад із травами. Брат Ґай обережно пройшовся поміж рослин, доки не добрався до великого куща.

— Тепер я знаю, що вбило бідолашного Саймона, і це не була одержимість бісом. Я також помітив, як він викручується і розмахує руками. Але до вас це не мало жодного стосунку. Спазми були характерні. І втрата голосу, і зору.

— Характерні для чого?

— Отруєння ягодами з цього куща. — Він струснув гілки, на яких ще трималося кілька чорних мертвих листків. — Беладона. Смертельний паслін, як його називають у цій країні.

— Його отруїли?

— Беладона має слабкий, але характерний запах. Я працюю з нею роками, знаю її властивості. Також знайшов її сліди в кишківнику бідолашного Саймона. І на дні чашки теплої медовухи біля його ліжка.

— Як це було зроблено? Коли?

— Сьогодні вранці, без сумніву. Симптоми з’являються швидко. Я звинувачую себе — якби тільки я чи Еліс увесь час залишалися з ним… — він провів рукою по чолі.

— Ви не могли знати, що це станеться. Хто ще був із ним наодинці?

— Брат Ґабріель відвідав його вчора пізно вночі, після того як ви пішли спочивати, і вдруге — сьогодні вранці. Він дуже засмутився, і я дозволив йому помолитися над хлопцем. А пізніше до нього навідались абат і скарбник.

— Так. Я знав, що вони прийдуть.

— А також сьогодні вранці, коли я зайшов оглянути його, то зустрів там пріора Мортимуса.

— Пріора?

— Він стояв біля ліжка і дивився на нього із стурбованим виразом обличчя. Я подумав, що він занепокоєний наслідками свого жорстокого поводження. — Брат Ґай стиснув губи. — Сік беладони солодкий на смак, а запах занадто слабкий, щоб відчути його в медовусі.

— Його використовують як засіб проти деяких недуг, чи не так?

— У малих дозах він помічний при закрепах, також має інші застосування. У мене в лазареті зберігається сік беладони, часто його прописую. Багато хто з монахів міг його взяти. Властивості беладони добре відомі.

Я хвилю подумав.

— Учора ввечері Саймон почав мені щось розповідати. За його словами, смерть комісара Синґлтона була не першою. Я мав намір розпитати його сьогодні, коли він прокинеться. — Я кинув на брата гострий погляд. — Ви або Еліс розповідали комусь те, що він сказав?

— Я — ні, Еліс також мовчала. Але він міг марити перед іншими відвідувачами.

— Один з яких вирішив, що йому треба стулити рота.

Він прикусив губу і важко кивнув.

— Бідна дитина, — сказав я. — А я думав лише про те, що він глузував із мене.

— Ми часто уявляємо те, що не є реальністю.

— І тут — найменше, ніж деінде. Скажіть, брате, чому ви спочатку розповіли мені, а не пішли прямо до абата?

Він кинув на мене похмурий погляд.

— Тому що абат був серед його відвідувачів. Ви маєте повноваження, комісаре Шардлейку, і я вірю, що ви шукаєте правду, попри всі мої підозри, що наші погляди щодо питань релігії можуть не збігатися.

Я кивнув.

— Поки що наказую вам зберігати в таємниці те, що ви мені розповіли. Я мушу добре подумати, як діяти далі.

Я глянув на брата Ґая, щоб пересвідчитись, як він сприймає мої накази, але він тільки втомлено кивнув. А тоді подивився на мої забрьохані болотом ноги.

— Ви десь упали? — запитав він.

— У болото. Мені вдалося вибратися самотужки.

— Там дуже непевний ґрунт.