Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Абат виголосив довгу латинську молитву за душу покійного брата; монахи палко повторювали за ним. Цього вечора він залишився вечеряти за столом старійшин, де велику яловичу ногу подали з горохом. Приглушена розмова щоразу переривалась; абат сказав, що не пам’ятає такого снігу в листопаді. Брат Джуд, відповідальний за милостиню, і брат Г’ю, товстий маленький камергер із жировиком на обличчі, якого я зустрічав у капітулі, які, здавалося, завжди сиділи разом і сперечалися, зараз дискутували, чи зобов’язує статут міста розчищати дорогу до монастиря від снігу, але без особливого ентузіазму. Тільки брат Едвіг оживився, занепокоєно розповідаючи про замерзання труб у вбиральні та вартість їхнього ремонту, коли погода потеплішає і вони потріскають. Незабаром, подумав я, дам тобі гірший привід для занепокоєння. Мене здивувала сила моїх емоцій, і я дорікнув собі, бо це погана річ — дозволяти неприхильності затьмарювати власне судження про підозрюваного.

Того вечора за столом сидів ще один чоловік під впливом навіть сильніших емоцій. Брат Ґабріель ледве торкався їжі. Він був спустошений новиною про смерть Саймона, занурений у власний світ. Тоді мене ще більше шокувало, коли він раптом підвів голову і кинув на Марка погляд із таким сильним бажанням, таким пекучим почуттям, що я аж затремтів. Я був радий, що Марк спорожнював свою тарілку і не звернув уваги.

Я полегшено зітхнув, коли нарешті прозвучала молитва і всі вийшли. Вітер посилився, здіймаючи маленькі хвильки снігу і шпурляючи їх в обличчя. Я дав знак Марку зачекати біля дверей, доки монахи піднімали каптури і поспіхом виходили в ніч.

— Ходімо розберемося зі скарбником. Маєш при собі меч?

Він кивнув.

— Чудово. Тримай руку на мечі, доки я з ним розмовлятиму, нагадуй йому про нашу владу. А зараз — де він?

Ми почекали ще кілька хвилин, але брат Едвіг не з’явився. Тож ми повернулися до трапезної. Я почув заїкання скарбника, і ми знайшли його біля столу монахів, за яким сидів насуплений брат Ательстан. Скарбник тицяв пальцем у папір.

— Цей баланс підбитий н-неправильно, — сказав він. — Ти змінив плату за хміль. — Він сердито махнув документом, потім, побачивши нас, уклонився і нещиро всміхнувся. — Комісаре, добрий вечір. Сподіваюся, з моїми к-книгами все гаразд?

— З тими, які ми маємо. Хочу поговорити з вами, прошу.

— Звичайно. Хвилинку, якщо ваша ласка. — Він повернувся до свого помічника. — Ательстане, тут ясно як білий день, що ти змінив цифру в лівій колонці, щоб замаскувати той факт, що твої цифри не збігаються.

Я зауважив, що він переставав заїкатися, коли злився.

— Лише на кілька пенсів, брате скарбнику.

— Кілька пенсів — це кілька пенсів. Перевіряй кожен запис, доки не знайдеш помилки, усі двісті. Мені потрібен справжній баланс або ніякий. Тепер можеш іти.

Він махнув рукою, і молодий монах промчав повз нас.

— Вибачте, шановний комісаре, мені доводиться мати справу з т-тупаками.

Я зробив знак Марку, і він став на дверях, поклавши руку на меч. Скарбник кинув на нього неспокійний погляд.

— Брате Едвігу, — суворо сказав я. — Я зобов’язаний звинуватити вас у приховуванні бухгалтерської книги від королівського комісара, книги із синьою палітуркою, яку ви намагалися втаїти від комісара Синґлтона, яку повернули собі після його вбивства і приховали це від мене. Що скажете?

Він засміявся. Але багато чоловіків, звинувачених у справжньому злочині, будуть сміятися, щоб збентежити свого обвинувача.

— Божа смерть, сер, — закричав я. — Ви насміхаєтеся з мене?

Він підняв руки, протестуючи.

— Ні, сер, я прошу вибачення, але… ви не праві, це н-непорозуміння. Це та дівчина Ф’ютерер вам розповіла? Звичайно, брат Ательстан сказав мені, що ця б-безсоромниця бачила, як він сперечався з комісаром Синґлтоном.

Я подумки вилаявся.

— Вас не має цікавити, як я дістав інформацію. Чекаю на вашу відповідь.

— З-звісно.

— Не затинайтеся і не плюйтеся словами, щоб виграти час на придумування брехні.

Він зітхнув і стиснув руки.

— З комісаром Синґлтоном виникло н-непорозуміння, упокой, Господи, його душу. Він попросив наші б-б-б…

— Бухгалтерські книги, так.

— Як ви попросили, сер, і я дав їх йому, так само як дав їх вам. A-але знову-таки, як уже говорив вам, він часто приходив до контори сам, коли вона була зачинена, і пробував щось з-знайти. Я не перешкоджав йому, сер, хоча це в-вносило плутанину. За день до того, як його вбили, він підійшов до Ательстана, коли той з-замикав двері, і помахав книгою перед ним, як та дівчина вам, напевно, розповіла. Він узяв її в моєму кабінеті. — Він широко розвів руки. — A-але, сер, це була не бухгалтерська книга. У книзі прості записи, п-плани щодо майбутнього доходу, які я зробив незадовго до того, що він і побачив би, якби належно вчитався. Також можу вам її показати, якщо бажаєте.

— Ви забрали її з будинку абата після смерті комісара, нікому не сказавши.

— Ні, сер, не забрав. Служки абата знайшли її в його кімнаті, коли прибирали, упізнали мій п-почерк і повернули її мені.

— Але коли ми говорили раніше, ви сказали, що не впевнені, яку саме книгу взяв комісар Синґлтон.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив