Метью Шардлейк. Розгін

— Я… я забув. Книга не важлива. Можу н-надіслати її вам, сер, ви самі переконаєтесь.

— Ні. Зараз ми підемо разом із вами і візьмемо її.

Він задумався.

— Ну?

— Звичайно.

Я махнув Марку стати осторонь, і ми пішли за ним через монастирський двір, Марк із лампою освітлював нам дорогу. Брат Едвіг відімкнув контору, і ми піднялися сходами до його кабінету. Він відімкнув свій стіл і витягнув із шухляди тонку синю книжку.

— Ось вона, сер. Подивіться.

Я зазирнув досередини. Справді, у ній не було акуратних колонок, тільки нацарапані позначення та арифметичні підрахунки.

— Я поки що її візьму.

— Б-безперечно. A-але чи можу я попросити, оскільки це приватний кабінет, щоб ви підходили до мене, перш ніж брати ще якісь книги? Щоб уникнути плутанини?

Я проігнорував запитання.

— З ваших інших записів я бачу, що монастир має великий надлишок, цього року більший, ніж минулого. Продаж землі приніс чималий капітал. Чому ж виникають заперечення на пропозиції брата Ґабріеля щодо ремонту церкви?

Він серйозно глянув на мене.

— Брат Ґабріель витратив би все, що ми маємо, на р-ремонт. А решта нехай р-руйнується. Абат дасть йому гроші на ремонт, проте треба збити ціну, інакше він усе забере. Це питання переговорів.

Усе звучало так правдиво.

— Дуже добре, — сказав я.

— Це все. На сьогодні. Але заждіть, ще одне. Ви згадали Еліс Ф’ютерер. Дівчина перебуває під моїм особливим захистом, і якщо її спіткає якась біда, вас одразу ж заарештують і відправлять до Лондона на допит. — Я розвернувся і вийшов.

— Справді, отакі бувають переговори, — сказав я, коли ми йшли до лазарету.

— Він так само слизький, як усі вони.

— Однак він не міг убити Синґлтона. Його не було в монастирі. І такий товстий кабан не міг би відрубати йому голову.

— Він міг убити Саймона Велплея. Можливо, у цій справі кілька людей діють разом.

Повернувшись у свою кімнату, ми переглянули бухгалтерську книгу.

Здавалося, що, як сказав скарбник, вона не містила нічого іншого, крім випадкових розрахунків і позначень, усе написано його акуратним округлим почерком, вицвіле чорнило перших сторінок свідчило, що книзі вже кілька років. Я відкинув її, потираючи втомлені очі.

— Можливо, комісар Синґлтон думав, що знайшов щось, а насправді помилився?

— Ні. Я так не думаю. З того, що сказала Еліс, його звинувачення були конкретними, він сказав, що книга пролила нове світло на річні рахунки. — Я крикнув і вдарив кулаком собі в долоню. — Де мій розум? А якщо в нього не одна книга з синьою палітуркою? Можливо, це не та книга!

— Зараз ми могли б повернутися і перевернути контору догори дном.

— Ні. Я виснажений. Завтра. А зараз відпочиньмо, день буде важкий. Треба пережити похорон Синґлтона, а потім вирушимо в Скарнсі на зустріч із суддею Копінґером. Я також хочу поговорити з Джеромом. І треба дослідити рибний став.

Марк застогнав.

— Направду, немає спокою для емісарів лорда Кромвеля. Принаймні через надмірну зайнятість не матимемо часу на переляк.

— Якщо пощастить. А зараз я йду спати. Помолися за наш завтрашній поступ у розслідуванні.

Наступного дня ми прокинулися рано, якраз на світанку. Я підвівся, підійшов до вікна і зішкріб іній із шибки. Сонце, що сходило, кидало рожеві промені на сніг. Це була красива, але стерильна сцена.

— Жодних ознак відлиги.

Я обернувся і побачив Марка, який без сорочки і з черевиками в руці стоїть біля багаття і здивовано роззирається по кімнаті. Він підняв руку.

— Що це було? Я щось почув.

— Я нічого не чув.

— Наче кроки. Я справді їх чув.

Насупившись, Марк різко розчахнув двері. Там нікого не було. Я знову сів на ліжко; того ранку моя спина була жорсткою і боліла.

— Ти щось собі уявив. Це монастир тебе виводить з рівноваги. І не стій напівголим. Світ не хоче бачити твій живіт, хоч який плоский.

— Сер, я таки почув якийсь шум. Мені здалося, що то за дверима.

Він трохи подумав, а потім підійшов до буфета, який слугував для зберігання одягу. Відчинив дверцята, проте всередині був лише пил і мишачий послід. Я оглянув його згори донизу, позаздривши грі гладких симетричних м’язів на його спині.

— Тільки миші, — сказав я. — Ходімо.

Коли ми сиділи за сніданком, до нас завітав абат, рум’янощокий і закутаний у хутро від холоду. Його супроводжував доктор Ґудгепс, який нервово зиркав червоними очима на лікаря, а з кінчика носа звисала крапля вологи.

— У мене є сумні новини, — помпезно почав абат Фабіан. — Ми мусимо відкласти поховання покійного комісара.

— Чому?

— Служки не змогли викопати достатньо глибокої могили. Земля тверда, як залізо, і тепер їм треба викопати могилу для бідного Саймона на монашому кладовищі. Сьогодні цілий день працюватимуть, щоб закінчити. Тоді завтра ми зможемо провести обидва похорони.

— Немає на те ради. Чи відбудуться похорони разом?

Він помовчав.

— Оскільки Саймон був новіцієм, мусить бути окрема церемонія. Це не суперечить приписам…

— Я не маю заперечень.

— Мені цікаво, сер, як просувається ваше розслідування. Боюся, скарбнику справді потрібно, щоб йому якнайшвидше повернули книги…

— Йому доведеться почекати, я ще не закінчив. А сьогодні вранці йду до міста на зустріч із мировим суддею.