Метью Шардлейк. Розгін

Він бундючно кивнув.

— Добре. Я впевнений, комісаре, що вбивця бідолашного комісара Синґлтона буде знайдений у місті, серед контрабандистів і злочинців.

— Коли повернуся, я хотів би поговорити з братом Джеромом. Де він? Я давно не бачив його усміхненого обличчя.

— Усамітнений, як покарання за свою поведінку. Мушу вас попередити, комісаре, якщо ви з ним говоритимете, то нічого, крім нових образ, не почуєте. Він не контрольований.

— Я можу зробити поправку на божевілля. Зустрінуся з ним, коли повернуся зі Скарнсі.

— На конях вам буде важко туди дістатися. Учорашній вітер наніс великі снігові замети. Один із наших возів був змушений повернути назад, коні не впоралися.

— Тоді ми підемо пішки.

— І це теж буде важко. Я намагався сказати доктору Ґудгепсу…

Старий чоловік заговорив.

— Сер, я прийшов запитати, чи можна мені завтра, після похорону, повернутися додому? Напевно, я тут більше не потрібен? Якщо доберуся до міста, я міг би знайти місце в кареті, а як ні, то не проти залишитися в заїжджому дворі, доки не розтане сніг.

Я кивнув.

— Дуже добре, докторе Ґудгепсе. Але, боюся, вам доведеться почекати в Скарнсі, доки не зміниться погода.

— Я не проти, сер, дякую!

Старий засяяв, кивнув головою так, що крапля з носа впала йому на підборіддя.

— Повертайтеся в Кембридж. Нікому не розповідайте про те, що тут сталося.

— Я хочу тільки забути про все.

— А тепер, Марку, нам треба йти. Превелебний абате, доки ми будемо в місті, я хотів би, щоб ви підготували ще деякі папери. Документи про продаж земель за останні п’ять років.

— Усі документи? Їх треба буде зібрати…

— Так, усі. Я хочу, щоб ви могли поклястися, що передали мені документи на кожний продаж…

— Я про це подбаю, звичайно, якщо ви так бажаєте.

— Добре. — Я підвівся. — А тепер нам час вирушати.

Абат уклонився і пішов, старий Ґудгепс вискочив услід за ним.

— Це його стривожило, — сказав я.

— Продаж земель?

— Так. Мені спало на думку, що якщо і ведеться шахрайський облік, то, найімовірніше, це буде приховування доходів від продажу землі. Саме в такий спосіб можна заробити великий капітал. Подивимося, як він буде викручуватися.

Ми вийшли з кухні. Проходячи повз амбулаторію брата Ґая, Марк зазирнув туди і раптом схопив мене за руку.

— Гляньте! Що з ним сталося?

Брат Ґай лежав обличчям донизу під великим розп’яттям, витягнувши руки вперед. Сонячне світло виблискувало на його поголеній коричневій маківці. На якусь мить я стривожився, а потім почув шепіт молитви латинською, тихий, але палкий. Доки ми йшли, я знову подумав, що мушу бути обережний зі своєю довірою до іспанського мавра. Він довірився мені й був найприємнішим з усіх, кого я тут зустрів. Та дивлячись, як він лежить ниць і шле палкі благання шматку дерева, я пригадав, що, як і всі інші, він зв’язаний давніми єресями і забобонами і є ворогом усього того, що я обстоюю.

Розділ п’ятнадцятий

Надворі під ясним блакитним небом ранок знову був пронизливо холодний. Уночі вітер наніс великі замети попід стінами, залишивши двір подекуди майже чистим від снігу. Видовище було дивне. Ми ще раз пройшли через ворота. Обернувшись, я побачив, що воротар Баґґе визирнув за нами, але, перехопивши мій погляд, сховався. Я полегшено зітхнув.

— Божі рани, як добре бути якнайдалі від усіх цих очей.

Я глянув на дорогу, яка, як двір, здавалася морем заметів. Увесь краєвид, навіть болото, був білим, темніли лише голі чорні дерева, купи очерету в болоті та сіре море вдалині. Я отримав інший ціпок від брата Ґая і тепер міцно вхопився за нього.

— Спасибі небесам за ці калоші, — виголосив Марк.

— Так. Коли сніг розтане, усе довкола стане морем багнюки.

— Якщо це коли-небудь станеться.

Нам довелося довго тягнутися сумним краєвидом, і минула година, перш ніж ми досягли перших вулиць Скарнсі. Говорили мало, бо настрій в обох був похмурий. Того дня майже нікого не було на вулиці, і при яскравому сонячному світлі я ще раз зауважив, якою ветхою була більшість будівель.

— Нам потрібна Вестгейт-стріт, — сказав я, коли ми знову опинилися на площі.

До пристані причалив невеликий човен, чиновник у чорному пальті оглядав тюки з тканиною, а двоє містян стояли поруч, притупуючи ногами від холоду. У морі, біля гирла каналу за болотом, стояв великий корабель.

— Митник, — зауважив Марк.

— Мабуть, переправляють тканину до Франції.

Ми повернули на вулицю, забудовану новими будинками, де мешкали заможні люди. На дверях найбільшого будинку був вигравіруваний герб міста. Я постукав, і гарно одягнений слуга, відчинивши двері, підтвердив, що це будинок судді Копінґера. Нас попросили зачекати в прекрасній вітальні з м’якими дерев’яними кріслами і буфетом із розкішним позолоченим посудом.

— Він добре влаштувався, — зауважив Марк.

— Еге ж. — Я підійшов туди, де на стіні висів портрет суворого чоловіка зі світлим волоссям і лопатоподібною бородою. — Прекрасна робота. І намальований у цій кімнаті, якщо зважити на тло.

— Отже, він багатий… — Марк замовк, коли двері відчинилися й увійшов оригінал картини, високий міцний чоловік років сорока.