Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Він був закутаний у коричневий халат, оторочений соболем, і мав суворий, серйозний вигляд. Він міцно потис мені руку.

— Мілорде Шардлейку, маю честь. Я Ґілберт Копінґер, мировий суддя і найвідданіший слуга лорда Кромвеля. Я знав бідолашного комісара Синґлтона; і дякувати Христу, що вас сюди прислали. Цей монастир — вигрібна яма корупції та єресі.

— Безперечно, там немає нічого простого. — Я показав рукою на Марка. — Мій помічник.

Він швидко кивнув.

— Заходьте до мого кабінету. Не відмовитеся від напоїв? Думаю, сам Диявол наслав цю погоду. Чи тепло вам у монастирі?

— Монахи в кожній келії мають камін.

— О, я в тому не сумніваюсь, сер. Я в цьому зовсім не сумніваюсь.

Він провів нас коридором до затишної кімнати з краєвидом на вулицю і позбирав папери з табуретів перед каміном.

— Дозвольте налити вам обом вина. Вибачте за безлад, але документи в мене з Лондона… мінімальна платня, погані закони… — зітхнув він. — І я зобов’язаний надавати звіти про будь-яке зрадницьке бурмотання. На щастя, таких у Скарнсі небагато, та іноді мої інформатори їх вигадують, і мені доводиться досліджувати слова, які ніколи не були сказані. Принаймні це вчить людей бути обережними.

— Я знаю, що лорд Кромвель спить спокійно, знаючи, що в графствах є такі чесні люди, як ви.

Копінґер поважно кивнув на комплімент. Я покуштував вина.

— Чудове, сер, дякую. А тепер до справи, час не стоїть. Я хотів би отримати деяку інформацію.

— Усе, що зможу. Убивство комісара Синґлтона було образою для короля. Воно волає про помсту.

Спілкування з однодумцем-реформатором мало б принести розраду, але, зізнаюся, я не відчув особливої симпатії до Копінґера. Хоча мирові судді справді обтяжені дедалі більшим навантаженням із Лондона на додаток до суддівських обов’язків, проте вони добре з цього користають. Традиційно мирові судді отримували прибуток від виконання своїх функцій, а більше обов’язків — означало більше прибутку навіть у бідному місті, про що свідчать статки Копінґера. Для мене його хвастощі суперечили сухому, побожному виразу обличчя. Але таким був новий тип людини, яку ми тепер виховували в Англії.

— Розкажіть мені, — запитав я, — яке в місті ставлення до монахів?

— їх ненавидять за те, що вони п’явки. Вони нічого не роблять для Скарнсі, з’являються в місті в разі крайньої потреби, а тоді поводяться пихато, як сам Диявол. Благодійність, яку вони дають, мізерна, і бідним доводиться ходити до монастиря у дні, коли роздають милостиню, щоб отримати навіть це. Отже, основний тягар утримання бідних лягає на плечі платників податків.

— Знаю, що вони мають монополію на пиво.

— І стягують здирницьку ціну. Їхнє пиво — огидне пійло, кури ночують у їхній броварні й скидають курячки в брагу.

— Так, я це бачив. Справді відразливо.

— Більше ніхто не може продавати пиво. — Він широко розвів руками. — Вони також усе, що можуть, витягують зі своїх земель. Ніхто з місцевих не скаже, що в монахів легко орендувати землю. Справи погіршилися після того, як брат Едвіг обійняв посаду скарбника; він здере шкуру з блохи заради жиру на її задниці.

— Так, вірю, що він це може. Щодо фінансів монастиря, ви повідомляли лорду Кромвелю про продаж землі за заниженою ціною.

Він здався пригніченим.

— Боюсь, не знаю подробиць. До мене доходили чутки, та пішов поголос, що я розпитую людей, і тепер великі землевласники приховують свої справи від моїх вух.

Я кивнув.

— І хто саме?

— Сер Едвард Вентворт є найбільшим в околиці. Він наближений до абата, незважаючи на те, що споріднений із Сеймурами. Вони разом ходять на полювання. Серед орендарів ширилися чутки, що монастирські землі були таємно продані йому, і тепер управитель абата збирає орендну плату від імені сера Едварда, але я не можу з’ясувати напевно, не маю таких повноважень. — Він невдоволено насупився. — А монастир володіє чималими землями, навіть за межами графства. Мені шкода, комісаре. Якби я мав більше повноважень…

Я задумався на мить.

— Можливо, це виходить за межі моїх повноважень, та оскільки моїм завданням є розслідувати всі справи, пов’язані з монастирем, я думаю, що міг би поширити їх на питання про продаж земель. От якби ви поновили запити на цій основі? Згадавши ім’я лорда Кромвеля.

Він усміхнувся.

— Запит від цього імені змусить їх рухатись. Я зроблю все, що зможу.

— Дякую. Дані можуть бути важливими. До речі, я чув, що сер Едвард є двоюрідним братом брата Джерома, старого картузіанця в монастирі?

— Так, Вентворт — старий папіст. Кажуть, картузіанець відкрито закликає до зради. Я повісив би його на шпилі торгових рядів.

Я хвилю подумав.

— Скажіть, якби ви повісили брата Джерома на шпилі, як відреагували б містяни?

— У них буде свято. Як я казав, монахів ненавидять. Тепер місто бідне, а монахи роблять його ще біднішим. Порт такий замулений, що навряд чи пропливете човном із веслами.

— Так, я бачив. І чув, що деякі містяни займаються контрабандою. За словами монахів, вони добираються до річки через болота за монастирем. Абат Фабіан казав мені, що поскаржився, але міська влада відмахнулася.

Обличчя Копінґера вмить насторожилося.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив