Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Абат скаже все, що завгодно, аби нашкодити. Це питання ресурсів, сер. Є тільки один податковий інспектор, і він не може щовечора стежити за тими болотами.

— За словами одного з монахів, нещодавно там щось відбувалося. Абат припустив, що саме контрабандисти могли пробратися в монастир і вбити Синґлтона.

— Він намагається відвернути увагу, сер. Контрабандою займаються тут віддавна, готове полотно перевозять через болото і переправляють до Франції рибальськими човнами. Але навіщо комусь із цих людей вбивати королівського комісара? У нього не було завдання розслідувати контрабанду. Хіба ні?

Я помітив раптовий стурбований погляд у його очах.

— Справді, не було. І в мене теж не було, якщо тільки ці дії не стосуються смерті комісара Синґлтона. На мою думку, вбивцю треба шукати в монастирі.

Він мало не зітхнув із полегшенням.

— Якби землевласникам дозволили обгороджувати більше земель для овець, місто отримало б більше прибутку і люди не займалися б контрабандою. Занадто багато дрібних фермерів вдаються до ткацтва.

— Якщо відкинути контрабанду, чи є місто назагал лояльним? Немає клопоту із затятими сектантами, наприклад, або чародіями? Ви знаєте, що монастир був осквернений?

Він похитав головою.

— Немає доказів. Я знав би, у мене є п’ять платних інформаторів. Багатьом людям не подобаються нові порядки, та вони не протестують. Найбільше нарікання спричинило скасування днів святих, але тільки тому, що то були празники. І я також ніколи не чув про чорну магію.

— Немає фанатичних проповідників? Нікого, хто б відчитав у Біблії якесь таємниче пророцтво, яке лише він може виконати?

— Як ті німецькі анабаптисти, які хотіли вбивати багатих і все майно зробити спільним? Їх треба спалити. Але тут нікого такого немає. Минулого року був безумний підмайстер коваля, який проповідував, що настав Судний день, проте ми надягнули на нього колодки, і так позбулися його. Тепер він у в’язниці, де йому й місце. Читання проповідей англійською — це одне, та якщо дозволити читати Біблію тупим слугам і селянам, Англія наповниться заколотниками.

Я здивовано підвів брову.

— Ви належите до тих, хто вважає, що лише глави сімей можуть читати Біблію?

— Про це можна багато розмірковувати, сер.

— Ну, папісти нікому цього не дозволять. Але повертаючись до теми монастиря, я читав, що там чинилися гріховні діяння. Гріховні зв’язки між монахами.

Копінґер фиркнув з огидою.

— Усе це ще триває, я впевнений. Ключар, брат Ґабріель, був одним із них, і він досі там.

— Чи був причетний хтось із міста?

— Ні. Але в монастирі є і блудники, і содоміти. Жінки-служниці зі Скарнсі постраждали від їхніх брудних рук. Жодна жінка молодше ніж тридцять років там не працюватиме, жодна, відколи пропала одна дівчина.

— О?

— Сирота з притулку, яка пішла працювати в лазарет. Два роки тому. Вона зазвичай поверталася в місто, провідувала своїх, а тоді раптом перестала приходити. Коли ми почали розпитувати, пріор Мортимус сказав, що вона вкрала кілька золотих чаш і втекла. Джоан Стамп, управителька притулку, була переконана, що з нею щось трапилося. Але вона стара пліткарка, і не було жодних доказів.

— Вона працювала на лікаря? — Марк заговорив із ноткою тривоги в голосі.

— Так. «Чорного гобліна», як ми його називаємо. Можна подумати, що всі англійці вже мали роботу, бо дали посаду такому чоловікові.

Я замислився.

— Чи можу я поговорити з цією добродійкою Стамп?

— Однак мусите сприймати те, що вона каже, частково зі скепсисом. Зараз вона має бути в притулку. Завтра в монастирі День милостині, вона буде до нього готуватися.

— Тоді скористаймося нагодою, — сказав я, підводячись.

Копінґер покликав слугу, щоб він приніс наші плащі.

— Сер, — звернувся Марк до судді, коли ми чекали. — У лазареті тепер працює молода дівчина, така собі Еліс Ф’ютерер.

— О так, я пам’ятаю.

— Я розумію, що їй довелося влаштуватися на роботу, тому що земля родини була обгороджена під пасовище для овець. І знаю, що закони про огородження під наглядом мирових суддів; мені цікаво, чи все це було зроблено законно? Чи можна щось для неї зробити?

Він підвів брови.

— Я знаю, що все було зроблено законно, юначе, тому що земля моя, і це я її обгородив. Сім’я володіла давнім правом власності, термін дії якого закінчився після смерті матері. Я мусив знести той будинок і віддати землю вівцям, якщо взагалі мав отримати прибуток.

Я кинув на Марка попереджувальний погляд.

— Упевнений, що ви все зробили як слід, сер, — сказав я заспокійливо.

— Єдине, що принесе користь людям цього міста, — сказав Копінґер, холодно поглянувши на Марка, — це закрити монастир, викинути всіх монахів і зруйнувати ці наповнені ідолами будівлі. І якщо на місто впаде додатковий тягар допомоги бідним, як, наприклад, купа безробітних телепнів абатства, я впевнений, лорд Кромвель погодиться, що правильно буде віддати деякі монастирські землі достойним громадянам.

— До речі, про лорда Кромвеля: він наголосив, що наразі те, що трапилося, потрібно тримати в таємниці.

— Я нікому не казав, сер, і ніхто з монахів відтоді не навідувався в місто.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив