Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Не з Орфан, сер, вона була доброю християнкою. — Добродійка Стамп обернулася до мене. — Я запитала пріора, чому мені не сказали, і він відповів, що не знає про знайомих дівчини в місті. Він погрожував звинуватити її в крадіжці, якщо я не заберуся геть. Я повідомила про це судді Копінґеру, але він сказав, що без доказів злочину нічого не може зробити.

Суддя знизав плечима.

— І не міг. І якби монахи підтвердили під присягою звинувачення проти неї, це було б для них звинувачення проти міста.

— На вашу думку, добродійко Стамп, що сталося з дівчиною?

Вона подивилася мені прямо в очі.

— Не знаю, сер, але боюся думати.

Я повільно кивнув.

— Суддя Копінґер має рацію, він нічого не міг би зробити без доказів.

— Я це розумію, проте я добре знала Орфан. Вона не могла вкрасти і втекти.

— Однак якби вона була у відчаї…

— Тоді вона прийшла б до мене, а не ризикувала б бути повішеною через крадіжку. Ось уже півтора року від неї ні слуху ні духу. Нічого.

— Добре, що вона не злодійка. Дякую, добродійко, за ваш час.

Я зітхнув. Хоч куди повертався, підозри залишалися підозрами; я ні за що не міг ухопитися і нічого не міг пов’язати з вбивством Синґлтона. Джоан Стамп повела нас до кімнати, де діти, які перебирали ганчір’я, підвели догори бліді, зів’ялі обличчя. Нудотний сморід старого одягу розносився по кімнаті.

— Що роблять ваші підопічні? — запитав її я.

— Перебирають лахміття, яке принесли їм люди, чи можна з того щось завтра одягнути. У монастирі День милостині. Дорога в таку погоду буде важка.

Я кивнув.

— Так, буде важка. Дякую, добродійко Стамп.

Коли я повернувся до дверей, виходячи, вона вже приєдналася до дітей і допомагала їм перебирати смердючі купи.


Суддя Копінґер запропонував нам повечеряти у своєму домі, але я відповів, що нам треба повертатися до монастиря. Ми вирушили в дорогу, черевики хрускотіли по снігу.

— Ми запізнимося на вечерю, — за хвилю сказав Марк.

— Так. Пошукаймо таверну.

За міською площею ми знайшли досить пристойний заїзд. Господар провів нас до столика з краєвидом на пристань, і я спостерігав, як човен, навантажений тюками, який ми бачили раніше, обережно пливе каналом до моря, де на нього чекає корабель.

— Божі рани, — сказав Марк, — я голодний.

— Так, я теж. Але тримаймося якнайдалі від пива. Чи знаєш ти, що за первісним правилом святого Бенедикта монахи взимку харчувалися лиш один раз на день — вечеряли? Він виробив правило для італійського клімату, та на початку вони зберегли його і в Англії. Уяви собі, як узимку годинами стояти і молитися, а їсти один раз на день! Але, звісно, з роками монастирі багатіли і монахи їли двічі, потім — тричі, з м’ясом, з вином…

— Принаймні вони все ще моляться.

— Так. І вірять, що їхні молитви заступаються перед Богом за померлих. — Я подумав про брата Ґабріеля і його страдницьку пристрасть. — Але вони помиляються.

— Зізнаюся, у мене паморочиться в голові, сер, від усієї цієї теології.

— А не повинно б, Марку. Бог дав тобі розум. Користайся ним.

— Як сьогодні ваша спина? — запитав він, змінюючи тему.

Я подумав, що це стало його улюбленим прийомом.

— Стерпно. Краще, ніж зранку.

Господар заїзду приніс нам пиріг із кроликом, і ми якийсь час їли мовчки.

— Як ви думаєте, що сталося з тією дівчиною? — нарешті запитав Марк.

Я похитав головою.

— Бог його знає. Така велика кількість обірваних ниток, і вони лише множаться. Я більшого сподівався від Копінґера. Ну, тепер ми знаємо, що в монастирі знущалися із жінок. Але хто? Пріор Мортимус, який чіплявся до Еліс? Інші? А щодо дівчини Орфан, Копінґер має рацію. Немає доказів, що вона просто не втекла, і прив’язаність старої жінки до неї могла забарвити її судження. Тут немає за що вхопитися. — Я струснув кулаком у повітрі.

— І що ви думаєте про суддю Копінґера?

— Прихильник Реформи. Він допоможе нам, як матиме змогу.

— Він говорить про правдиву релігію і про те, як монахи пригнічують бідних, але сам живе заможно, виганяючи людей з їхньої землі.

— Мені він також не подобається. Проте тобі не слід було його питати про матір Еліс. Це не твій будинок. Він — наше єдине надійне джерело інформації, і я не хочу гнівити його. Нам бракує допомоги. Я сподівався дістати більше інформації про продаж земель, щоб порівняти з тим, що записано в книгах скарбника.

— Мені здалося, що суддя знає про контрабандистів більше, ніж розповів.

— Звісно, що знає. Він отримує хабарі. Але ми тут не для того. Я погоджуюся з ним лише щодо цього: вбивцю треба шукати в монастирі, а не в Скарнсі. П’ятеро монахів-старійшин. — Я перелічив їх, загинаючи пальці. — Абат Фабіан, пріор Мортимус, Едвіг, Ґабріель і Ґай. Усі вони досить високі й сильні, щоб загнати на той світ Синґлтона, крім брата Едвіга, якого не було в монастирі. І будь-хто з них міг убити новіція. Звичайно, у тому разі, якщо сказане братом Ґаєм про смертельну беладону — правда.

— Навіщо йому брехати?

Я знову побачив внутрішнім зором мертве обличчя Саймона Велплея, коли ми підняли його з ванни. Думка про те, що його отруїли, аби він не поговорив зі мною, постійно з’являлася, скрутом обертаючись усередині.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив