Метью Шардлейк. Розгін

— Я покинув світ пустопорожньої марноти, коли мені було двадцять. Моя покійна двоюрідна сестра тоді ще не народилася, я її ніколи не бачив. Я прожив понад тридцять років у мирі в Лондонському картузіанському монастирі; святе місце, не схоже на цей розгульний зіпсований дім. Це був притулок, місце, віддане Богу, посеред нечестивого міста.

— Де носіння волосяниць було частиною правил.

— Щоб завжди нагадувати нам, що плоть гріховна і зіпсована. Томас Мор прожив із нами чотири роки. Він завжди носив волосяницю, навіть під своїм офіційним одягом, коли був лордом-канцлером. Це допомогло йому залишатися скромним і стійким до смерті, коли він виступав проти шлюбу короля.

— І раніше, коли він був лордом-канцлером і спалив усіх єретиків, яких міг знайти. Однак ви не були непохитні, брате Джероме?

Його спина напружилась, і коли він повернувся, я очікував нового спалаху. Проте голос його залишався спокійним.

— Коли король сказав, що вимагає присяги від монахів усіх монастирів і визнання його Верховним Главою Церкви, тільки ми, картузіанці, відмовилися, хоч знали, що це означає. — Його очі пропалювали мене.

— Так. Усі інші монастирі присягнули, але не ви.

— Нас було сорок, і нас узяли по одному. Пріор Гоутон першим відмовився від присяги, і його допитав сам Кромвель. Чи знаєте ви, комісаре, коли отець Гоутон сказав йому, що святий Августин поставив авторитет Церкви вище за Святе Письмо, Кромвель відповів, що йому байдужа Церква, і Августин може вважати, що йому заманеться?

— Він мав рацію. Авторитет Святого Письма вище від авторитету будь-якого вченого.

— А думка сина трактирника стоїть вище від думки святого Августина? — він гірко засміявся. — Коли він не підкорився, нашого поважного настоятеля визнали винним у зраді й стратили в Тайберні. Я був там; бачив, як кат розрізав ножем його тіло і випускав нутрощі, коли він був ще живий. Але цього дня був не звичайний ярмарок повішань, натовп мовчки спостерігав, як він помирає.

Я глянув на Марка; він пильно спостерігав за Джеромом, його обличчя стривожене. Картузіанець продовжив.

— Вашому господареві не пощастило і з наступником пріора Гоутона. Вікарій Мідлмор і старші монахи однаково не присягнули, тож вони також пішли на шибеницю. Цього разу з натовпу пролунали заклики проти короля. Наступного разу Кромвель не хотів ризикувати заворушенням, тому спробував будь-які методи, щоб змусити нас прийняти присягу. Він призначив своїх людей керувати монастирем, де до воріт була прибита рука пріора Гоутона, смердюча й гнила. Вони тримали нас напівголодними, знущалися з наших служб, рвали наші книги, обзивали нас. По одному позбувалися заколотників. Когось могли несподівано відрядити до поступливішого монастиря, хтось просто зникав.

Він замовк і на мить сперся здоровою рукою на ліжко. Я глянув на нього.

— Я чув такі історії, — сказав я. — Це просто вигадки.

Він проігнорував мене і далі ходив келією.

— Після того як минулої весни повстала Північ, король утратив терпець. Решті братів наказали присягнути або відвезли їх до Ньюгейта, де залишили вмирати з голоду. П’ятнадцятеро присягли і втратили душу. Десятеро поїхали в Ньюгейт, де їх закували в смердючій камері й залишили без їжі. Дехто прожив кілька тижнів… — він раптово замовк. Закривши обличчя руками, він стояв, погойдуючись на п’ятах, і тихо схлипував.

— До мене доходили такі чутки, — прошепотів Марк. — Усі казали, що вони неправдиві…

Я махнув йому, щоб він мовчав.

— Навіть якби це була правда, брате Джероме, ви не могли б бути серед них. Ви вже були тут.

Він повернувся до мене спиною, витираючи обличчя рукавом габіту, і стояв, дивлячись у вікно і важко спершись на милицю. Надворі кружляв сніг, наче хотів поховати цілий світ.

— Так, горбаню, я був одним із тих, кого вивезли. Я бачив, як забирали моїх зверхників, і знав, як вони померли, але, незважаючи на щоденні приниження, ми, брати, допомагали один одному. Ми думали, що зможемо вистояти. Тоді я був здоровим, сильним чоловіком, пишався своєю силою духу.

Він засміявся; тріснутий істеричний сміх.

— Одного ранку по мене прийшли солдати і відвезли до Тауера. Це була середина травня минулого року, Анна Болейн була засуджена на смерть, і у фортеці зводили великий ешафот. Я це бачив. І саме тоді мені стало по-справжньому страшно. Коли ці охоронці загнали мене в темницю, я знав, що моя рішучість може похитнутися. Мене відвели до великої підземної зали і прив’язали до крісла. У кутку зали я побачив дибу, поворотний стіл і мотузки, поруч стояли два великі охоронці, готові повертати колеса. Двоє людей сиділи навпроти мене, за столом. Одним із них був Кінґстон, наглядач Тауера. Інший, який дивився на мене найсердитіше, був твій господар, Кромвель.

— Сам головний вікарій? Я вам не вірю.