Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— Комісар Синґлтон був єретиком і жорстокою людиною, і я радий, що він мертвий. Нехай це дратує лорда Кромвеля. Але клянуся своєю душею, перед Богом і власною совістю, що не брав участі у вбивстві Робіна Синґлтона, і також клянуся, що не знаю нікого в цьому домі слабаків і дурнів, хто мав би відвагу таке вчинити. Ось, я відповів на ваше звинувачення. А зараз втомився і йду спати.

Він ліг на своє ліжко і витягнувся.

— Дуже добре, Джероме Лондонський. Але ми ще поговоримо. — Я дав знак Маркові йти.

Опинившись за дверима, я замкнув їх, і ми пішли назад коридором, а з відчинених дверей за нами спостерігали монахи, які тепер повернулися зі служби. Коли ми підійшли до дверей монастирського двору, вони були відчинені навстіж, і брат Ательстан поспіхом заскочив з-під снігопаду, його габіт припорошений. Він зупинився, побачивши мене.

— Отже, брате, я знаю причину, чому брат Едвіг такий неприязний до вас. Ви залишили його приватну кімнату без нагляду.

Він переступив з ноги на ногу, з його розпущеної бороди скрапував на циновку розталий сніг.

— Так, сер.

— Ця інформація була б кориснішою, ніж ваші оповіді про балачки в капітулі. Що сталося?

Він глянув на мене, в очах страх.

— Не думав, що це важливо, сер. Я прийшов попрацювати в кімнату брата Едвіга і застав там комісара Синґлтона, який розглядав якусь книгу. Я попросив його не брати книги чи принаймні дозволити мені зробити запис, бо знав, що брат Едвіг розгнівається на мене. Коли брат Едвіг повернувся і я розказав йому про те, що сталося, він сказав, що я мусив не зводити очей з комісара Синґлтона.

— Отже, він розлютився.

— Дуже, сер. — Він опустив голову.

— Чи знаєте ви, що було в тій його книзі?

— Ні, сер, я відповідальний лише за бухгалтерські книги в конторі. І не знаю, які книги брат Едвіг тримає нагорі.

— Чому ви не розповіли мені про це?

Він переступав із ноги на ногу.

— Я боявся, сер. Боявся, що якщо ви запитаєте про це брата Едвіга, він дізнається, що я проговорився. У нього непростий характер, сер.

— А ви — дурень. Дозвольте мені порадити вам, брате. Добрий донощик має бути готовий надавати інформацію навіть з ризиком для себе. В іншому випадку йому не довірятимуть. А тепер геть з моїх очей.

Він зник у коридорі, відбігаючи. Ми з Марком загорнулися в плащі й вийшли на заметіль. Я оглянув притрушений снігом двір.

— Божі цвяхи, що за погода така? Я хотів обійти той ставок із рибою, але в таку негоду це неможливо. Вертаймося назад, у лазарет.

Коли ми поверталися до своєї кімнати, я помітив, що обличчя Марка було задумливе і похмуре. У лазаретній кухні ми застали Еліс, яка готувала трав’яний відвар.

— Ви змерзли, мілорди. Принести вам теплого вина?

— Дякую, Еліс, — сказав я. — Добре підігрійте.

Повернувшись у кімнату, Марк узяв подушку й сів перед вогнищем. Я опустився на ліжко.

— Джером щось знає, — тихо сказав я. — Він не був причетний до вбивства, інакше не присягнув би, та він дещо знає. Це було помітно в тій його усмішці.

— Він такий спантеличений після тортур, що я не думаю, чи він розуміє, про що говорить.

— Ні. Його мучить гнів і сором, але він при розумі.

Марк втупився у вогонь.

— Тоді чи правда те, що він розповів про Марка Смітона? Що лорд Кромвель катував його, щоб змусити до неправдивого зізнання?

— Ні. — Я прикусив губу. — Я в це не вірю.

— Ви не хотіли б у це вірити, — тихо сказав Марк.

— Ні! Я також не вірю, що лорд Кромвель був там, коли Джерома катували. Це брехня. Я бачив його за кілька днів до страти Анни Болейн. Він постійно супроводжував короля, він не встиг би зайти до Тауера. І він так не поводився б, точно ні. Джером усе це вигадав.

Я відчув, що мої кулаки міцно стиснуті. Марк глянув на мене.

— Сер, хіба не було очевидним із поведінки Джерома, що все, що він сказав, правда?

Я задумався. У словах картузіанця відчувалася жахлива щирість. Звичайно, його катували, це було помітно. Але сам лорд Кромвель змусив його дати фальшиву присягу? Я не міг у це повірити, як і в те, що мій господар був причетний до історії з Марком Смітоном і тортур, — вигаданих тортур, сказав я собі. І провів руками по волоссю.

— Є люди, які вміло перетворюють фальшиві слова на істину. Пригадую, колись я вів справу одного чоловіка, який прикидався ліцензованим ювеліром, обдурював гільдію…

— Навряд чи це те саме, сер…

— Не можу повірити, що лорд Кромвель підготував неправдиві докази проти Анни Болейн. Ти забуваєш, що я знаю його багато років, Марку; він прийшов до влади передусім завдяки її прихильності до реформаторів. Вона була його патронесою. Навіщо йому сприяти її вбивству?

— Тому що король цього хотів, а лорд Кромвель пішов би на все, аби зберегти своє становище? Про таке ширяться чутки в Палаті розподілу.

— Ні, — знову рішуче сказав я. — Він жорсткий, він мусить таким бути з ворогами, але жоден християнин не вчинив би так із невинною людиною, і, повір мені, лорд Кромвель — християнин. Ти забуваєш, скільки років я його знаю. Якби не він, Реформа не відбулася б. Той злісний монах розповів нам крамольну історію. Таку, яку краще не повторювати поза цією кімнатою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив