Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Ми переглянули акти на землю. Ціни здавалися такими, які можна було очікувати за земельні ділянки, і не було жодних доказів продажу за заниженою ціною задля отримання політичної підтримки. Я міг би ще раз перевірити в Копінґера, але знову-таки відчув, що великих зусиль докладали для того, щоб у монастирських справах був порядок, принаймні про чуже око. Я провів руками по червоній печатці внизу кожної грамоти, вражений образом святого Доната, який оживляє мертвого.

— Сам абат має поставити печатку на кожному документі, — міркував я.

— Когось іншого звинуватили б у підробці, — зауважив Марк.

— Пам’ятаєш, ми побачили печатку на його столі в день приїзду? Було б безпечніше тримати її під замком, але думаю, що йому подобається тримати її там, як символ своєї влади. «Марнославство, марнославство, усе це марнославство». — Я простягнув руки. — Не думаю, що вечерятиму сьогодні в трапезній, я дуже втомився. Можеш знайти щось у лазареті, якщо хочеш. А мені принеси хліба і сиру.

— Обов’язково.

Він вийшов із кімнати, а я сидів і думав. Після нашої суперечки в таверні в голосі Марка відчувалася якась стриманість, відстороненість. Рано чи пізно мені доведеться знову порушити питання про його майбутнє. Я був зобов’язаний не дозволити йому відмовитися від кар’єри; зобов’язання не лише перед Марком, а й перед його батьком і моїм.


Коли за десять хвилин він усе ще не повернувся, я почав нервуватися; я був голодніший, ніж думав. Тож підвівся і пішов його шукати. Я побачив, що з відчинених дверей кухні лазарету пробивається світло, і почув звук, тихий і невиразний. Плакала жінка.

Я поштовхом розчахнув двері. За столом сиділа Еліс, обхопивши голову руками. Її розпатлане густе каштанове волосся приховувало обличчя. Вона тихо схлипувала, сумне квиління. Вона почула мене і підвела очі. Обличчя її почервоніло і вкрилося плямами, її чіткі й правильні риси розпливлися. Вона припіднялася, витираючи обличчя рукавом, проте я махнув їй рукою.

— Ні-ні, сидіть, Еліс. Прошу, розкажіть мені, що вас засмучує.

— Нічого, сер.

Вона кашлянула, щоб приховати тремтіння в голосі.

— Хтось зробив щось, що вас засмутило? Прошу, розкажіть мені. Це брат Едвіг?

— Ні, сер. — Вона глянула на мене спантеличено. — Але чому б це мав бути він?

Я розповів їй про свою розмову зі скарбником і про те, що він здогадався, звідки в мене інформація.

— Але не бійтеся, Еліс, я сказав йому, що ви під моїм особистим захистом.

— Це не те, сер. Просто… — вона схилила голову, — я почуваюся самотньою, сер. Я самотня у цьому світі. Ви не знаєте, що це таке.

— Мені здається, я можу зрозуміти. Я багато років не бачив своїх рідних. Вони живуть далеко від Лондона. У мене вдома лише помічник Поер. Я знаю, що маю статус у світі, однак теж інколи почуваюся самотнім. Так, самотнім. — Я сумно всміхнувся до неї. — Але у вас узагалі немає родини? Немає друзів у Скарнсі, до яких ви навідуєтесь?

Вона насупилася, перебираючи випущену нитку на рукаві.

— Моя мати була останньою в нашій родині. Ф’ютерерів не любили в місті, цілительки завжди трималися осторонь. — У її голосі почулася гіркота. — Люди звертаються до таких жінок, як моя мама та бабуся, по допомогу, коли дошкуляють хвороби, та їм не подобається почуватися зобов’язаними. Одного разу, ще замолоду, суддя Копінґер звернувся до моєї бабусі з постійними болями в животі. Вона його вилікувала, але потім він не впізнавав її на вулиці. І це не завадило йому забрати наш будинок після смерті мами. Мені довелося продати всі меблі, з якими я виросла, бо не було куди їх поставити.

— Мені прикро. Такі крадіжки землі слід припинити.

— Тож я більше не буваю в Скарнсі. У вихідні дні залишаюся тут і заглядаю до книг брата Ґая. Він допомагає мені їх прочитати.

— Отже, у вас є один друг.

Вона кивнула.

— Так, він хороша людина.

— Скажіть мені, Еліс, ви колись чули про дівчину, яка працювала тут до вас, дівчину на ім’я Орфан?

— Я чула, що вона вкрала золоті чаші й утекла. Я її не засуджую.

Я вирішив не говорити про страхи добродійки Стамп; не хотів більше турбувати Еліс. Я відчув непереборне бажання встати і притиснути її до грудей, щоб полегшити біль від самотності в нас обох. Але притлумив це бажання.

— Можливо, ви також можете піти, — невпевнено запропонував я. — Ви це зробили одного разу, коли пішли працювати до аптекаря в… Ешері, чи не так?

— Я покинула б цей монастир, якби могла, особливо після того, що сталося за останні десять днів. Тут повно порохнявих старих, і в їхніх обрядах немає ні любові, ні тепла. І я досі задумуюся над тим, що мав на увазі бідолашний Саймон, коли попереджав мене.

— Так, я також. — Я нахилився вперед. — Можливо, я можу чимось допомогти. У мене є контакти в місті, і в Лондоні також.

Вона зацікавлено глянула на мене.

— Я можу зрозуміти ваше становище, справді можу, і допоміг би вам. Я не хотів би… — раптом відчув, що червонію, — щоб ви відчували… хоч якусь вдячність до мене, але якби ви прийняли допомогу від потворного старого горбаня, я охоче надав би її.

Її цікавий погляд став глибшим. Вона спохмурніла.

— Чому ви називаєте себе старим і потворним, сер?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив