Метью Шардлейк. Розгін

— Я мушу довіряти вам як лікареві, брате Ґаю. — Я зробив паузу. — Думаю, вас засмутило те, що я сказав учора щодо похоронної молитви.

Він схилив голову.

— Я прислуховуюся до ваших міркувань. Ви вірите, що Бог байдужий до форм молитви.

— Я вірю, що спасіння відбувається через Божу благодать. Ви не згодні? Забудьмо на хвилинку про мою посаду і поговорімо відверто, як освічені християни.

— Просто як освічені люди? Ви даєте мені своє слово?

— Так, даю. Божі кістки, ця настоянка смердить.

— Вона мусить трохи настоятись. — Він склав руки на грудях. — Я розумію, чому до Англії прийшли нові віяння. Церква переповнена пороками. Однак ці питання можна було б розв’язати за допомогою реформ, як це зробили в Іспанії. Сьогодні тисячі іспанських монахів навертають язичників в Америці, незважаючи на жахливі нестатки.

— Я не можу уявити собі англійських монахів у таких умовах.

— І я не можу. Але Іспанія довела, що Реформа можлива.

— І має власну інквізицію — як нагороду від Папи.

— Боюся, що Англійська Церква буде не реформована, а знищена.

— Але що буде знищено? Що? Влада папського престолу, фальшива доктрина чистилища?

— Королівські догмати віри допускають існування чистилища.

— Це одне з прочитань. Я вважаю, що чистилище — це вигадка. Коли ми помираємо, спасіння відбувається лише з Божої благодаті. Молитви тих, хто залишився на землі, не мають жодного значення.

Він похитав головою.

— У такому разі, сер, як людині прагнути до спасіння?

— Через віру.

— І милосердя?

— Якщо хтось має віру, милосердя невід’ємне.

— Мартін Лютер стверджує, що порятунок насправді зовсім не пов’язаний з вірою, Бог наперед визначає, чи буде душа врятована, чи проклята. Така доктрина здається жорстокою.

— Це правда, саме так Лютер тлумачив учення святого Павла. Я, як і багато інших, кажу, що він помилявся.

— Але якщо кожному дозволити тлумачити Біблію по-своєму, чи не будуть люди далі поширювати такі шкідливі погляди? Хіба не буде в нас Вавилону, хаосу?

— Бог нас поведе.

Він став і повернувся обличчям до мене, у його темних очах відчувалося… що? Смуток? Відчай? Брата Ґая завжди було важко відчитати.

— Ви б усе це змінили?

Я кивнув.

— Так, змінив би. Скажіть мені, брате, ви вірите, як старий брат Павло, що світ котиться до свого кінця, до Судного дня?

— Це була основна доктрина Церкви спрадавна.

Я нахилився вперед.

— Але хіба так мусить бути? Чи не може світ, створений за волею Бога, змінитися?

Брат Ґай схрестив поперед себе руки.

— Католицька церква часто є єдиним світлом цивілізації в цьому світі. Церковні доктрини і ритуали дають змогу людині поєднатися з людством, яке страждає, і всіма померлими християнами. І вони закликають її до милосердя: Ісус знає, що людину потрібно спонукати. Але ваша доктрина говорить кожній людині знайти власне спасіння через молитву та Біблію. Тоді милосердя і єднання втрачені.

Я пригадав своє дитинство, коли товстий п’яний священник говорив мені, що я ніколи не зможу прийняти монашество.

— Церква мало виявляла милосердя до мене в юності, — сказав я з гіркотою.

— Я шукаю Бога у своєму серці.

— І знаходите?

— Одного разу він навістив мене, так.

Лікар сумно всміхнувся.

— Знаєте, донедавна людина з Ґранади чи будь-якої точки Європи могла зайти до церкви в Англії й одразу почувати себе як удома, послухати знайомі латинські служби, знайти розраду. Коли зникло оте міжнародне братство, хто тепер зупинить розбрат між правителями? Що станеться з таким, як я, якщо він опиниться на ворожій землі? Іноді, коли я їздив у Скарнсі, діти кидали в мене сміттям. Що вони кидатимуть, коли не буде монастиря, щоб захистити мене?

— Ви поганої думки про Англію, — сказав я.

— Реалістичний погляд на занепале людство. О, розумію вашу позицію. Ви, реформатори, проти чистилища, служб за померлих, мощей, — саме того, що уособлюють монастирі. Тому вони зникнуть, я це розумію.

— І ви цьому запобігали б? — я гостро глянув на нього.

— Хіба я можу? Уже все вирішено. Боюся, що без вселенської церкви, яка нас поєднає, настане день на цій землі, коли зникне навіть віра в Бога. Будуть поклонятися лише грошам, і державі, звісно.

— Хіба не слід бути відданим своїй державі, своєму королю?

Він узяв настій, промовив над ним швидку молитву і вилив суміш у скляну пляшку. Потім суворо глянув на мене.

— Поклоняючись своїй державі, люди поклоняються собі й зневажають інших, а це неправильно.

— Ви дуже помиляєтеся щодо того, чого ми хочемо. Ми прагнемо християнського єднання.

— Я вірю вам, але боюся, що бачу, як усе йде іншим шляхом.

Він передав мені пляшку й ложку.

— Це моя думка як освіченої людини. Візьміть, зараз прийміть дозу.

Я проковтнув настоянку, скривившись; на смак вона була гіркою так само, як і на запах. Повільне бемкання дзвонів, що було тлом нашої розмови, ставало щоразу голоснішим. Церковний годинник пробив восьму.

— Нам треба йти, — сказав брат Ґай.

— Служба ось-ось розпочнеться.