Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

— До побачення, комісаре, — сказав Ґудгепс. — Сподіваюся, з вами все буде гаразд у цьому небезпечному місці.

І з цим бадьорим побажанням він покинув нас. Я повернувся до своєї кімнати і сховав книгу під подушку. Я був задоволений. Справа зрушила з місця. Я хотів дослідити церкву, а потім — ставок, і задумався, скільки часу знадобиться Марку, щоб дістатися до Скарнсі й повернутися назад. Самому — трохи більше ніж годину, але зі старим… я дорікнув собі за м’яку згоду, проте думка про Ґудгепса, який спотикається через кучугури зі своїми торбами, не була приємною.

Я вирішив навідатися до коней; кілька днів вони стояли в приміщенні. Тож вийшов на вулицю і попрямував до конюшні. Конюх, який підмітав долівку, запевнив мене, що з тваринами все гаразд. Справді, і Канцлер, і Рудоногий Марка мали добрий вигляд і були раді бачити мене, стільки часу простоявши в конюшні. Я погладив довгу білу голову Канцлера.

— Ти вийшов би на прогулянку, старий коню? — тихо спитав я. — Краще тут понудьгувати, аніж блукати на вулиці. Є речі гірші за стояння в стійлі.

Конюх пройшов повз, кинувши на мене дивний погляд.

— Ви хіба не розмовляєте зі своїми кіньми? — запитав я.

Він пробурмотів щось незрозуміле і продовжив замітати.

Я попрощався з кіньми і повільно пішов до лазарету. У дворі побачив, що від снігу розчистили одну ділянку. На розчищеній землі були позначені квадрати різного розміру, а пів дюжини монахів грали в гру, яка передбачала складні кроки після кидання кубика. Баґґе стояв і дивився, спершись на лопату. Побачивши мене, монахи зупинилися і відступили вбік, але я махнув, щоб вони продовжували. Я впізнав гру з Лічфілда, вигадливу комбінацію підскоків і кидання кубика, у яку грали в усіх бенедиктинських монастирях.

Доки я стояв, спостерігаючи за гравцями, з’явився брат Септимус, товстий недоумкуватий монах, якому брат Ґай дорікав за переїдання. Шкутильгаючи і важко дихаючи, від пробирався по снігу.

— Приєднуйся до нас, Септимусе, — закликав один із монахів.

Усі засміялися.

— О ні… не можу, я впаду.

— Ходімо, ми граємо за простими правилами. Не складно навіть для таких, як ти.

— О ні… ні.

Один із монахів схопив його за руку і потягнув, незважаючи на протести, на середину розчищеної ділянки, а сам уже відступив убік. Усі шкірили зуби, навіть Баґґе. Але майже відразу Септимус послизнувся на клаптику льоду і впав, зі стогоном гепнувшись на спину. Решта монахів вибухнула реготом.

— Допоможіть мені підвестися, — завив брат Септимус.

— Він як мокриця на спині! Гей, мокрице, вставай!

— Закидайте його сніжками! — закликав хтось.

— Це його підніме!

Монахи почали кидати сніжками в бідолашного, який через свою вагу і неміч не міг підвестися. Він закричав, коли сніжки посипалися на нього, крутився і катулявся, мов та черепаха, яку викинуло на берег.

— Стоп! — заверещав він. — Браття, благаю вас, перестаньте!

Вони далі закидували його сніжками і сипали насмішками.

Це не був добродушний жарт, свідком якого я став напередодні ввечері. Я думав, чи втрутитися, коли крізь шум почувся гучний голос.

— Брати! Припиніть негайно!

Монахи повідкидали свої сніжки, побачивши високу постать брата Ґабріеля, який підійшов, сердито насуплений.

— Чи це християнське братство? Вам має бути соромно за себе! Підійміть його!

Двоє молодших монахів поспішно допомогли задиханому Септимусу підвестися.

— До церкви! Усі! Заутреня за десять хвилин!

Ключар трохи здригнувся, помітивши мене серед спостерігачів. Він підійшов до мене, коли брати розійшлися.

— Мені прикро, комісаре. Іноді монахи бувають схожими на неслухняних школярів.

— Це я бачу. — Я згадав свою розмову з братом Ґаєм. — Немає християнського братерства в такій виставі.

Я подивився на Ґабріеля новими очима, усвідомивши, що він не даремно був старшим чиновником; коли виникала потреба, він виявляв владність і моральну силу. Доки я дивився, суворість зникла з його обличчя, змінившись на сум.

— У цьому світі, здається, є універсальне правило, що люди завжди шукатимуть жертв і цапів відбувайлів, хіба не так? Особливо в моменти труднощів і напруги. Як я вже казав, сер, навіть монахи не застраховані від підступів Диявола. — Він швидко вклонився і пішов за братами до церкви.

Я продовжив свій шлях до лазарету, знову пройшовши через передпокій у внутрішній коридор. Я відчув голод і зупинився на кухні, щоб узяти яблуко з тареля. Цієї миті дещо привернуло мою увагу. Великий сплеск багрянцю на білому снігу. Я підійшов до вікна. Тоді мої ноги мало не підкосилися.

У саду обличчям донизу лежала Еліс, а біля неї — розбитий горщик. Вона лежала в озері крові, яке навіть зараз парувало над снігом.

Розділ дев’ятнадцятий

Я голосно застогнав і затиснув собі рот кулаком. Саймон Велплей помер через розмову зі мною. Невже Еліс також? Я вибіг на вулицю, відчайдушно молячись, щоб сталося диво, — хоч не вірив у дива, — і те, що побачив, виявилося неправдою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив