Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Вона лежала ниць біля доріжки, розкинувши руки. Навколо неї було стільки крові, що на якусь нудотну мить я подумав, що їй відрубали голову, як Синґлтону. Я змусив себе придивитися; Еліс була неушкоджена. Я переступив через уламки горщика й опустився біля неї на коліна. Нерішуче намацав пульс на її шиї й полегшено скрикнув, коли відчув сильний ритм. Від мого дотику вона ворухнулась і застогнала. Її очі розплющилися, дивовижно блакитні на закривавленому обличчі.

— Еліс! О, хвала Богу, ви живі. Він зробив диво!

Я потягнувся і пригорнув її до себе, задихаючись з радості, відчуваючи її живе тепло, биття її серця, навіть коли залізний присмак крові наповнював мої ніздрі.

Її руки вперлися в мої груди.

— Сер, що це таке, ні…

Я відпустив її, і вона мляво сіла.

— Пробачте мені, Еліс, — сказав я, розгублений. — Яке полегшення. Я думав, що ви мертва. Проте лежіть спокійно, вам дуже боляче? Де ви поранені?

Вона глянула на свою забарвлену багрянцем сукню, якусь мить здивовано вирячившись, а потім схопилася рукою за голову. Обличчя її проясніло, і, на мій подив, вона засміялася.

— Мені не боляче, сер, я лише приголомшена. Я послизнулася на снігу і впала.

— Але…

— Я несла глечик із кров’ю. Ви пам’ятаєте, від кровопускання монахів. Це не моя кров.

— Ох!

Я притулився до стіни лазарету, на радощах мало не запаморочилося в голові.

— Ми хотіли розлити кров у саду. Тримали в теплі, але брат Ґай сказав почекати, коли зійде сніг. Я несла її до комори.

— Так. Так, розумію. — Я сумно засміявся. — Сам себе обдурив. — Я опустив погляд на свій заляпаний кров’ю дублет. — І зіпсував свій одяг.

— Його почистять, сер.

— Мені шкода, що я… ах… отак схопив вас. Я не хотів вам зашкодити.

— Я розумію, сер, — сказала вона зніяковіло. — Пробачте, що налякала вас. Я ще ніколи не послизалася, але ці стежки від снігу замерзли і перетворилися на лід. Дякую за вашу турботу.

Еліс опустила голову. Я побачив, що вона напружилася, і, розчарований, зрозумів, що мої обійми були небажаними.

— Ходімо, — сказав я. — Вам треба зайти в приміщення, полежати трохи після падіння. У вас паморочиться в голові?

— Ні, зі мною все гаразд. — Вона не взяла моєї простягнутої руки. — Гадаю, нам обом треба переодягнутися.

Еліс встала, обтрушуючи кривавий сніг, і я провів її до будинку. Вона пішла на кухню, а я повернувся до своєї кімнати. Там переодягнувся в другий комплект одягу, який узяв зі собою, а закривавлений кинув на підлогу. Сів на ліжко і почав чекати Марка. Я міг сходити до Еліс і попросити, щоб вона віднесла мій одяг пралям, проте збентежено зволікав.

Здавалося, прочекав довго. А потім почув, як здалеку знову долинає похоронний дзвін; тепер заупокійна служба за Саймоном Велплеєм закінчилася, і його теж опускали в землю. Я прокляв себе за те, що не дозволив Ґудгепсу самому йти до міста. Хотів піти до рибного ставка, але потім запланував зустрітися з братом Едвігом.

Я почув голоси. Насупившись, відчинив двері. Приглушений шум із кухні, інтонації Марка й Еліс. Я пішов по коридору.

Сукня Еліс лежала на пральній дошці, видно було, що вона її прала. Еліс була одягнена лише в білу сорочку, і вони з Марком тримали одне одного в обіймах. Однак вони не сміялися, її обличчя на його шиї було сповнене смутку, а Марк теж мав серйозний вигляд, ніби радше втішав її, ніж обіймав. Вони побачили мене і, злякавшись, відскочили. Я помітив, як колихнулися під сорочкою її повні, пружні груди, а під тканиною випиналися тверді соски. І відвернув погляд.

— Марку Поеру, — сказав я різко, — я просив вас поквапитись. У нас є робота.

Він почервонів.

— Вибачте, сер… я…

— А ви, Еліс, називаєте це скромністю?

— У мене тільки одна чиста сукня, сер. — Її тон був рішучим. — Це єдине місце, де я можу її випрати.

— Тоді вам слід було зачинити двері від непроханих гостей. Марку, ходімо.

Я схилив голову, і він пішов слідом за мною. У нашій кімнаті я став обличчям до нього.

— Я ж казав тобі не фліртувати. Ти, очевидно, спілкувався з нею більше, ніж я думав!

— Останні кілька днів ми розмовляли за кожної нагоди. — Він різко відказав мені. — Я знав, що ви не схвалите, але не можу наказати своєму серцю.

— Як не міг із фрейліною королеви. Це закінчиться так само?

Марк почервонів.

— Це зовсім інше, — вибухнув він. — Мої почуття до леді Ф’ютерер благородні! Нічого такого я ще не відчував до жодної жінки. Ви можете сміятися, але це правда. Ми не зробили нічого гріховного, нічого, крім обіймів і поцілунків, як ви бачили. Вона була засмучена після того, як упала в сніг.

— Леді Ф’ютерер? Ти забуваєш, що Еліс не леді, вона — служниця.

— Це не завадило вам її обійняти, коли вона впала в сніг. Я бачив, як ви дивилися на неї, сер. Ви також нею милуєтеся! — він ступив крок до мене, обличчя раптом розлючене. — Ви ревнуєте!

— Божа смерть! — вигукнув я. — Я надто м’яко до тебе ставився. А мав би тебе зараз вигнати, відправити твого спритного члена до Лічфілда, — і подивимось, чи знайдеш собі роботу орача!

Він нічого не сказав. Я змусив себе говорити спокійно.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив