Метью Шардлейк. Розгін

— Не можуть довго перебувати на холоді. Якби вони несли варту, як я колись у зимову пору… — він похитав головою.

— Справді? — запитав я зацікавлено. — Ви були солдатом?

— Я вам здаюся достатньо грубим? Ні, комісаре Шардлейку, колись я служив констеблем у Тонбриджі. Допомагав шерифу заарештовувати порушників, шукати злодіїв зимовими ночами. А вдень працював шкільним учителем. Вас дивує, що я освічений?

Я схилив голову.

— Трохи, але тільки тому, що ви культивуєте в собі грубі манери.

— Я їх не культивую, а з ними народився. — Він сардонічно посміхнувся. — Я із Шотландії; у нас немає вашої англійської врівноваженості. У нас мало що є, крім войовничості, не в тому прикордонному краї, з якого я родом. Життя там — битва, лорди постійно влаштовують набіги, воюють між собою і з вами, англійцями.

— Що привело вас до Англії?

— Моїх батьків убили, коли я був дитиною. Нашу ферму розграбував… о, інший шотландський лорд, а не англійці.

— Мені шкода.

— Я тоді вчився в абатстві Келсо. Хотів поїхати якнайдалі звідти, і батьки заплатили за те, щоб я навчався в англійській школі. Я всім зобов’язаний Церкві. — Його насмішкуваті очі нараз стали серйозними. — Релігійні ордени стоять між світом і кривавим хаосом, комісаре.

«Ще один біженець, — подумав я, — ще один бенефіціар міжнародної спільноти брата Ґая».

— Що змусило вас прийняти духовний сан?

— Я втомився від світу, комісаре, від того, якими є люди. Діти, які постійно б’ються і пропускають уроки, якщо їх добре не відшмагати. Злочинці, яких я допоміг схопити, дурні жадібні чоловіки. І за кожним засудженим і повішеним чекає ще з десяток злочинців. Ах, людина — грішна істота, далека від благодаті, і її важче тримати в шорах, ніж зграю собак. Але принаймні в монастирі можна дотримуватися Божої дисципліни.

— І це ваше покликання на землі? Підтримувати дисципліну серед людей?

— А хіба не ваше? І вас не обурює вбивство цієї людини? Хіба ви тут не для того, щоб знайти і покарати вбивцю?

— Смерть комісара обурила вас?

Він зупинився і повернувся обличчям до мене.

— Це ще один крок до хаосу. Ви вважаєте мене жорстким, але повірте мені, що вплив Диявола далекосяжний, і навіть Церкві потрібні такі люди, як я, щоб тримати його на відстані. Так само, як закони короля намагаються підтримувати порядок у світі мирян.

— А якщо закони світу і Церкви суперечать одні одним? — запитав я. — Як це було в останні роки?

— Тоді, комісаре Шардлейку, я молитимуся, щоб знайшлося якесь рішення і щоб Церква, і король знову змогли працювати в злагоді, бо, воюючи, вони притягують Диявола.

— Тоді нехай Церква не оскаржує волю короля. Ну, мушу повертатися в лазарет. Я вас тут залишу, а ви повертайтеся до церкви. На похорон бідолашного новіція Велплея, — багатозначно додав я.

Він глянув мені в очі.

— Я молитимуся, щоб цього хлопця Бог прийняв на небо в потрібний час. Хоч яким грішником він був.

Обернувшись, крізь снігопад я почав вдивлятися туди, де шкандибає Ґудгепс; Марк вів його попід руку. Я задумався, чи спробує він піти до міста, утекти.

У лазареті Еліс усе ще доглядала старого монаха при смерті. Він знову повернувся до тями, і вона обережно годувала його з ложечки рідкою кашею. За тим доглядом старого на її обличчі з’явилася невідома раніше м’якість, лагідність. Я попросив її провести нас до невеличкої кухні лазарету. Там залишив їх, а сам пішов по книгу, яку напередодні дав мені скарбник. Усі вичікувально дивилися на мене, коли я підняв її.

— За словами скарбника, це та книга, яку бідолашний Синґлтон отримав перед смертю. А тепер, докторе Ґудгепсе й Еліс Ф’ютерер, я хочу, щоб ви обоє глянули на неї і сказали, чи бачили її раніше. Ви зауважите, що на палітурці є велика пляма від червоного вина. У церкві мені спало на думку, що ті, хто бачив книгу, мусять пам’ятати про неї.

Ґудгепс узяв бухгалтерську книгу і покрутив її в руках.

— Пригадую, що комісар читав книгу в синій палітурці. Можливо, це була вона. Я не знаю, не пам’ятаю.

— З вашого дозволу.

Еліс нахилилась і взяла книгу.

Вона уважно роздивилася палітурку, оглянула з усіх боків, а тоді рішуче сказала:

— Це не та книга.

Моє серце забилося швидше.

— Ви впевнені?

— На книзі, яку брат Едвіг передав комісару, не було плями. Я зауважила б; скарбник любить, щоб усе було чисте й охайне.

— Чи ви присягнули б у суді, що сказали правду?

— Так, сер.

Вона говорила тихо і серйозно.

— Тепер я можу бути впевнений, що скарбник дав мені фальшиві покази. — Я повільно кивнув. — Дуже добре. Еліс, ще раз вам дякую. Ви усі — тримайте нашу розмову в таємниці.

— Мене тут не буде, — самовпевнено сказав Ґудгепс.

Я визирнув у вікно. Сніг перестав падати.

— Так, докторе Ґудгепсе, я думаю, що вам уже слід вирушати в дорогу. Марку, можливо, ти міг би провести лікаря до міста?

Обличчя старого просвітліло.

— Дякую вам, сер. Рука, на яку можна спертися, — це добре. Мої речі в будинку настоятеля. А кінь мій тут. Якби вдалося його повернути до Лондона, коли випогодиться…

— Так-так. Але, Марку, повертайся якомога швидше. Ми матимемо що робити після твого приїзду.

Він допоміг старому підвестися на ноги.