Метью Шардлейк. Розгін

Я поклав пляшку в кишеню і пішов за ним по коридору. Дивлячись на тонзуру чорного густого волосся навколо темної маківки його голови, я подумав, що він мав рацію щодо одного: якщо монастирі розженуть, у нього вже не буде безпечного притулку в Англії; навіть його пряний запах відрізнявся від звиклого смороду. Йому довелося б просити дозвіл на виїзд за кордон, до іспанського чи французького монастиря. А йому, можливо, і не дадуть такого дозволу, адже ці країни тепер були нашими ворогами. Якщо монастир закриється, брат Ґай утратить більше, ніж будь-хто з інших монахів.

Розділ вісімнадцятий

Монахи прямували процесією до церкви на чолі з абатом. Брат Ґай залишив мене, щоб приєднатися до своїх братів. Серед тих кількох монахів, що наздоганяли інших, я впізнав настоятеля Мортимуса та брата Едвіга, які поспішали через монастирський двір від контори. І пригадав слова Ґудгепса про те, що вони обоє керують закладом. Проте я не бачив між ними ознак дружби. Пріор просувався швидкою ходою, розкидаючи сніг, а низенький скарбник підбігав, щоб не відставати. Марк приєднався до мене. Старий Ґудгепс був поруч із ним, поглядав на небо, яке знову посіріло.

— Доброго ранку, комісаре Шардлейку. Думаєте, випаде сніг, сер? — спитав він стурбовано. — Я хочу вирушити в дорогу після закінчення служби.

— Дорога до Скарнсі проїзна. А тепер ходімо, ми запізнимося.

Я зайшов у церкву. Монахи пройшли повз хресну перегородку на хори, я чув, як вони кашляють і шаркають. З нашого боку перегородки, досі відчиненої, на стільцях стояла труна Синґлтона. Трохи далі — інша труна, обставлена свічками, у якій лежало тіло Саймона Велплея. Абат стояв біля труни Синґлтона, але трохи на віддалі, бо ближче відгонило запахом тління.

— Ви, світські, посидіть біля труни, поки читають заупокійну, — промовив він урочисто, — а потім можете винести труну на подвір’я. Пріор Мортимус буде четвертим. Якщо, е-е… — він глянув на мій горб, — ви в змозі витримати вагу.

— Я цілком спроможний, — різко відповів я, хоч і скривився від цієї думки.

— Я не можу, — сказав доктор Ґудгепс. — У мене артрит у плечі, мені треба тиждень полежати в ліжку…

— Дуже добре, докторе Ґудгепсе, — утомлено сказав абат. — Я знайду четвертого, хто понесе.

Уперше і востаннє я обмінявся співчутливим поглядом з абатом Фабіаном понад головою цього старого. Абат уклонився і зайшов за хресну перегородку, а ми сіли біля труни Синґлтона. Ґудгепс закашлявся і зарився носом у хустинку.

Служба розпочалася. Того ранку, незважаючи на те, що я сидів поруч зі смердючою труною вбитого, мене заколисував прекрасний поліфонічний спів монахів. Псалми і читання з книги Йова латиною мене вразили.

Ти кажеш сам до себе: Що Бог знає? Хіба він крізь чорну хмару судить? Хмари йому завіса, він не бачить; він небесним обрієм походжає[8].

«Справді чорні хмари», — подумав я. І роздратовано похитав головою. Так не можна, де була моя рішучість? І тут мені спало на думку щось таке, про що раніше не думав, хоча мав би. Марк і доктор Ґудгепс сиділи по обидва боки від мене; старий усе ще прикладав хустинку до носа, а Марк дивився поперед себе, занурений у роздуми. Я штовхнув його.

— Чи буде Еліс сьогодні вранці в лазареті? — прошепотів я.

— Думаю, що так.

— Добре. — Я обернувся до Ґудгепса. — І я хотів би, щоб ви також туди навідалися перед від’їздом.

Він кинув на мене ображений погляд. Я знову занурився в службу. Наспіви то стихали, то гучнішали, і нарешті розчинились у тиші. Монахи вийшли з хору, а служник, який працював у церкві, поспіхом підійшов і взяв кришку труни. Я востаннє глянув на суворе обличчя Синґлтона і раптом пригадав його в суді, палкі промови і жваву жестикуляцію, його пристрасть до суперечок. Потім кришку загвинтили, а його обличчя назавжди втонуло в темряві. З’явилися пріор і коренастий монах середнього віку, і ми з Марком нахилилися разом із ними до труни. Щойно ми підняли її, і я відчув, як усередині щось ворухнулося. Марк обернувся до мене, очі широко розплющені.

— Голова, — прошепотів я. — Вона зісковзнула.

Ми винесли труну з жахливим відчуттям, що голова і шматок дерева катуляються всередині, а монахи йшли слідом у довгій процесії. Біля виходу я побачив брата Ґабріеля, який стояв над труною новіція Велплея і палко молився. Коли ми проходили повз нього, він подивився на нас із відчаєм в очах.

Ми пішли по снігу, з відгомоном дзвону у вухах, до мирського кладовища, де була викопана могила, бура земля серед білого простору. Я глянув на пріора Мортимуса, що стояв поруч; його суворе обличчя було незвично задумливим.

Служки чекали з лопатами; вони підняли труну й опустили в могилу. Сірого ранку тихо падав сніг, припорошуючи розриту землю, а тим часом прочитали останні молитви, і труну окропили святою водою. Коли об труну вдарили перші грудки землі, монахи розвернулися і мовчки попрямували до церкви. Я пішов слідом за ними, а пріор крокував поруч.