Метью Шардлейк. Розгін

Я знизав плечима.

— Мені невдовзі сорок, Еліс, і мені завжди говорили, що я потворний.

— Це не так, сер, — палко сказала вона. — Учора брат Ґай зауважив, що ваші риси обличчя рідкісно поєднують у собі витонченість і смуток.

Я здивовано підвів брови.

— Сподіваюся, що брат Ґай не має схильностей Ґабріеля, — пожартував я.

— Ні, не має, — сказала Еліс із раптовим запалом. — І вам не слід себе так ображати, сер. Хіба не досить страждань у цьому світі?

— Перепрошую.

Я нервово засміявся. Її слова мене збентежили і втішили. Вона сиділа, сумно дивлячись на мене, і я мимоволі простягнув руку і торкнувся її руки. Ми обоє підстрибнули, коли вдарили церковні дзвони, відлунюючи в темряві. Я опустив руку, і ми нервово засміялися. Двері відчинилися, і увійшов Марк. Еліс одразу встала й підійшла до шафи; я здогадався, що вона не хотіла, щоб він бачив її заплакане обличчя.

— Вибачте, що мене так довго не було, сер. — Він говорив до мене, але його погляд був звернений до Еліс. — Я сходив у вбиральню, а тоді затримався в лазареті. Там є брат Ґай, старий брат дуже хворий.

— Брат Френсіс? — Еліс швидко обернулася. — Будь ласка, вибачте, мілорди, я мушу йти до нього.

Вона проскочила повз нас, її кроки застукотіли по коридору. Обличчя Марка було стурбоване.

— Вона плакала, сер? Що її турбує?

Я зітхнув.

— Самотність, Марку, тільки самотність. А тепер ходімо, ці пекельні дзвони кличуть на всеношну.

Коли ми проходили через передпокій лазарету, то побачили, що Еліс і брат Ґай стояли біля ліжка старого монаха. Сліпий брат Ендрю, як звично, сидів у кріслі, нахиляючи голову з боку на бік, щоб вловити звуки рухів Еліс і брата Ґая. Лікар підвів очі, коли я підійшов.

— Він відходить, — тихо сказав брат Ґай. — Здається, я втрачу ще одного.

— Настав його час. — Ми всі озирнулися, коли сліпий монах заговорив. — Бідний Френсіс, він майже сто років спостерігав, як світ скочується до свого кінця. Він бачив прихід Антихриста, як було передбачено. Лютер і його агент Кромвель.

Тоді я усвідомив, що він знав про мою присутність. Брат Ґай поспішно підійшов до нього, але я поклав свою долоню йому на руку, щоб зупинити.

— Ні, брате, послухаємо.

— Це гість? — запитав сліпий монах, повертаючи до мене свої молочні очі. — Чи знали ви брата Френсіса, сер?

— Ні, брате. Я… гість.

— Він прийняв постриг ще за часів воєн між Ланкастером і Йорком. Подумайте про це. Він розповів мені, що тоді в Скарнсі жив старий монах, такий старий, як і тепер Френсіс, що знав монахів, які жили тут під час «великої моровиці». — Він м’яко всміхнувся. — То були славні часи. Понад сотня братів, галас молодих чоловіків, які прагнуть одягнути габіт. Той старий монах сказав брату Френсісу, що, коли почалася моровиця, за тиждень половина монахів померла. Вони перегородили трапезну, бо ті, що вижили, не могли дивитися на порожні столи. Тоді цілий світ був уражений, наче зробивши ще один крок до свого кінця. — Він похитав головою. — Тепер у світі панує марнославство і корупція, у переддень кінця. Незабаром Христос прийде і судитиме всіх.

— Тихо, брате, — тривожно пробурмотів брат Ґай, — тихо.

Я подивився на Еліс, вона опустила очі. Я уважно роздивився старого монаха; він лежав майже непритомний, його зморшкувате обличчя було спокійне.

— Ходімо, Марку, — тихо сказав я. — Ходімо.

Ми загорнулися в плащі й вийшли. Морозна ніч була тиха, місячне світло сяяло на снігу, що скрипів під нашими ногами дорогою до церкви. З вікон виднілося приглушене сяйво свічок. Уночі церква мала зовсім інший вигляд. Здавалося, що це велика печера, дах якої губився у темряві. Свічки, запалені перед розписами на стінах, кидали слабкі відблиски, а яскравіше ясніли дві оази світла — одна за ширмою на хорі, інша — в бічній каплиці. Я повів туди Марка, здогадавшись, що Синґлтон буде в менш величному місці.

Відкрита труна розміщувалася на столі. Довкола стояло дев’ять чи десять монахів, кожен із великою свічкою в руці. Дивне було видовище: ці фігури в каптурах у темряві, їхні похмурі обличчя, освітлені знизу. Коли ми підійшли, я впізнав брата Ательстана; він швидко опустив голову. Брат Джуд і брат Г’ю розступилися, щоб зробити для нас місце.

Голова Синґлтона була прикладена до шиї, а на місці утримувалася за допомогою дерев’яної підставки. Його очі й рот були закриті, і якби не червона смуга навколо шиї, могло б здатися, що він помер природною смертю. Я подивився вниз, потім поспішно підвів голову, відчувши запах, що підіймався з тіла, пробиваючись крізь важкий припах монахів. Синґлтон був мертвий понад тиждень, і тіло, винесене зі склепу, швидко розкладалося. Я поважно кивнув монахам і відійшов на кілька кроків.

— Я іду спати, — сказав я Маркові. — Ти можеш залишатися, якщо хочеш.

Він похитав головою.

— Я піду разом із вами. Сумне видовище.

— Я віддав би шану Саймону Велплею. Але сумніваюсь, що нам, мирянам, будуть тут раді.

Марк кивнув, і ми пішли до виходу. З-за хресної перегородки, де лежало тіло новіція, долинав псалом латиною. Я впізнав Псалом 94-й.

— О Боже, відплати, Господи; о Боже, відплати, явися в сяйві!