Метью Шардлейк. Розгін

— Отже, ти вважаєш мене бідним калікою, та ще й ревнивим. Так, Еліс — прекрасна дівчина, я цього не заперечую. Проте в нас тут серйозні справи. Що подумає лорд Кромвель, якщо довідається про твоє залицяння до служниць, га?

— У житті є щось більше за лорда Кромвеля, — пробурмотів він.

— Справді? Розкажеш це йому? І це ще не все. Що б ти зробив, забрав би Еліс із собою до Лондона? Ти кажеш, що не хочеш повертатися до Палати, але чи статус слуги — це все, чого ти прагнеш?

— Ні. — Він завагався, опустивши очі.

— Ну?

— Я подумав, що ви візьмете мене своїм помічником, сер, вашим писарем. Я допомагаю вам у роботі, ви сказали, що в мене добре виходить…

— Писарем? — повторив я здивовано. — Дрібним писарем адвоката? Чи це вершина твоїх амбіцій?

— Зараз невдалий час для прохань, знаю, — сказав він похмуро.

— Божа кров, будь-який час буде невдалим для такого прохання! Ти соромиш мене перед своїм батьком і себе соромиш, бо не маєш гідних амбіцій. Ні, Марку, я не хочу, щоб ти був моїм писарем.

Він заговорив із раптовим запалом.

— Для того, хто завжди говорить про добробут бідних і побудову християнського братерства, у вас несхвальна думка про простих людей!

— У суспільстві мають бути різні верстви. Не всі мають однакове становище, іншого Бог ніколи не приписував.

— Тут абат погодився б із вами. І так само суддя Копінґер.

— Божа смерть, ти зайшов задалеко! — крикнув я.

Він мовчки втупився в мене, сховавши лють за маскою байдужості. Я помахав на нього пальцем.

— Слухай мене. Я здобув певну довіру брата Ґая. Він розповів мені, що сталося із Саймоном Велплеєм. Думаєш, він повівся б так само, якби він, а не я, застав отаку сцену, як зараз? Тепер, коли ця дівчина під його захистом? Ну?

Він далі мовчав.

— Більше ніяких загравань з Еліс. Зрозуміло? Ніколи. І закликаю тебе ретельніше подумати про своє майбутнє.

— Так, сер, — пробурмотів він холодно.

Мені кортіло вдарити його безвиразне обличчя.

— Бери свій плащ. Підемо досліджувати цей ставок. На зворотному шляху можемо оглянути каплиці.

— Це як шукати голку в копиці сіна, — похмуро сказав Марк. — Речі можна заховати будь-де.

— Це забере близько години. Ходімо. І ліпше приготуй свою плоть до холодної води, — додав я злобливо. — Буде набагато холодніша, ніж обійми тієї дівчини.

Ми пробиралися мовчки.

Я палав від гніву: злий через бездумність і зухвалість Марка, а також на себе самого, бо те, що він сказав про мої ревнощі, було правдою. Побачити, як він обіймає Еліс, тоді як від мене вона відсахнулася, — це обпекло мене до глибини серця. Я скоса глянув на нього. Спочатку з Джеромом, тепер з Еліс. Як цей упертий хлопець, який в усьому собі потурає, завжди змушує мене почуватися неправим?

Коли ми проходили повз церкву, монахи знову рушили до неї подвійною шеренгою. Саймона поховали на монашому кладовищі, а тепер, очевидно, збиралися провести ще одну службу за упокій його душі, хоча для Синґлтона її не було. Я з гіркотою подумав, що Саймон був би вдячний за десяту частину якостей і можливостей, якими Бог обдарував Марка. Останній із братів увійшов досередини, двері зачинились, і ми пройшли повз флігелі до мирського кладовища.

Марк раптом зупинився.

— Гляньте туди, — сказав він. — Хіба не дивно.

Він указав на могилу Синґлтона. Брунатна земля на ній виднілася на тлі снігу. Свіжий снігопад ще раз присипав усе навколо, але не могилу.

Ми пройшли до неї, і я вигукнув з огидою. Могила була вкрита в’язкою рідиною, що виблискувала на зимовому сонці. Я нахилився, обережно торкнувся її і підніс палець до носа. Тоді сердито пирхнув.

— Мило! Хтось облив могилу милом. Щоб не росла трава. Воно розтопило сніг.

— Але чому?

— Хіба ти не чув історії про те, що на могилах грішників не росте трава? Коли я був дитиною, за дітовбивство повісили жінку. Сім’я її чоловіка прокрадалася й обливала могилу милом, щоб нічого не росло. Зловмисні пустощі.

— Хто це зробив?

— Звідки я знаю? — відрізав я. — Заради Бога, сьогодні попрошу абата Фабіана привести сюди багатьох монахів, щоб очистили могилу під моїм наглядом… ні, під твоїм, більшим приниженням буде робити це під твоїм. — Я розлючено відвернувся.

Ми потягнулися далі, перетнули кладовище, а потім — сад, тепер майже на фут засипаний снігом. Бліді сонячні промені відбивалися від річечки і вкритого льодом рибного ставка.

Я протиснувся крізь замерзлий очерет. Тепер лід був товщий, по краях ставка притрушений снігом. Проте, нахилившись і сильно примружившись, я все ще міг розгледіти щось, що ледь помітно виблискувало посередині ставка.

— Марку, бачиш он ту купу розсипаного каміння, під залатаною стіною. Принеси сюди великий камінь і розбий лід.

Він зітхнув, але під моїм суворим поглядом пішов і приніс великий шмат вапняку. Я відступив, коли він підняв камінь над головою і кинув у середину ставка. Почувся приголомшливий гуркіт, дещо приємний для слуху, хоча я здригнувся, коли в повітря злетіли бризки води і шматочки льоду. Я почекав, коли вода стишиться, тоді обережно підійшов до краю, знову опустився на коліна і зазирнув у глибину. Потривожена риба металася врізнобіч.