Метью Шардлейк. Розгін

— З того, що я чув, вона не спокушала, але до неї чіплялися і надокучали їй. Тому знову запитую: що ви знаєте?

Його плечі опустилися.

— Були скарги від брата Александра. Кажуть, що молодий монах, на ім’я брат Люк, який працює в пральні… чіплявся до неї.

— Ви маєте на увазі, що він узяв її силоміць?

— Hi-ні-ні. Аж так далеко не зайшло. Я розмовляв із братом Люком, заборонив йому наближатися до неї. Та він знову її потривожив, і я сказав йому, що якщо він не перестане, то вижену його.

— А інші? Можливо, монахи-старійшини?

Він глянув на мене переляканими очима.

— Були скарги на брата Едвіга та пріора Мортимуса. Вони… вони робили непристойні пропозиції, а брат Едвіг — наполегливо. І я… я знову попередив їх.

— Брата Едвіга?

— Так.

— До ваших попереджень дослухалися?

— Я абат, сер, — сказав він із відтінком своєї давньої помпезності. Він завагався. — Чи дівчина не могла сама втопитися, якщо була… у розпачі?

— Оповідали, що вона вкрала дві золоті чаші й утекла.

— Ми так подумали, коли чаші зникли з церкви тоді, коли вона пішла. Та… хіба вона не могла покаятися в скоєному, викинути їх у ставок, а сама — втопитися?

— Я наказую осушити ставок, але навіть якщо ці чаші знайдуться, це нічого не доведе. Убивця міг узяти їх і викинути у ставок, щоби збити слідство зі сліду. Цю справу треба старанно розслідувати, мілорде. Для цього може знадобитися участь цивільної влади. Судді Копінґера.

Він схилив голову і кілька хвилин посидів мовчки.

— Усе скінчилося, чи не так? — сказав він раптом приглушеним голосом.

— Що ви хочете цим сказати?

— Наше життя отут. Монаше життя в Англії. Я обманював себе, чи не так? Закони нас не врятують. Навіть якщо вбивця комісара Синґлтона виявиться кимось із мирян.

Я не відповів йому. Він узяв зі столу папір, його рука злегка тремтіла.

— Раніше я ще раз переглянув проект документа про капітуляцію, який мені надав комісар Синґлтон. — Він зачитав: — «Ми глибоко переконані, що спосіб життя, який ми та інші представники нашої претензійної релігії сповідували й практикували впродовж багатьох років, переважно полягають у безглуздих церемоніях і в певних конституціях римських та інших іноземних володарів». Спочатку я думав, що лорд Кромвель хоче забрати наші землі й багатства, що цей перехід був лише винагородою для реформаторів. — Він підвів на мене очі. — Але після того, що я почув із Льюїса… це стандартне положення, чи не так? Усі монастирі мають бути закриті. І потім настане кінець Скарнсі.

— Троє людей загинули найжахливішою смертю, — сказав я, — але, здається, вас турбує тільки власне виживання.

Він здавався спантеличеним.

— Троє? Ні, сер, двоє. По-перше, якщо дівчина вбила себе…

— Брат Ґай вважає, що Саймона Велплея отруїли.

Він насупився.

— У такому разі він мав повідомити мені. Як абатові.

— Я попросив його поки що тримати це в таємниці.

Абат витріщився на мене. Коли він знову заговорив, голос його звучав майже пошепки.

— Вам треба було бачити цей монастир п’ять років тому, до розлучення короля. Усе впорядковане і безпечне. Молитва і побожність, літній розклад, потім — зимовий, незмінний, віковий. Бенедиктинці подарували мені таке життя, якого я ніколи не міг мати в миру; син суднового купця, що піднявся до абата.

Його обличчям промайнула сумна усмішка.

— Я оплакую не тільки себе, комісаре, а традицію, монастирське життя. Уже впродовж останніх двох років усталений порядок почав руйнуватися. Раніше ми всі мали однакові погляди, однаково мислили, але реформи внесли розбрат, розбіжності. А тепер — убивство, розгін, — прошепотів він. — Розгін. — Я побачив, як у куточках його очей з’явилися дві великі сльози. — Я підпишу Акт про капітуляцію, — сказав він тихо. — У мене немає альтернативи, чи не так?

Я поволі похитав головою.

— Я отримаю пенсію, яку обіцяв комісар Синґлтон?

— Так, мілорде, ви отримаєте пенсію. Я вже думав, коли ми до цього дійдемо.

— Але спочатку мушу отримати офіційну згоду братії. Розумієте, я управляю монастирем, покладаючись на їхню довіру.

— Поки що не робіть цього. А коли я дозволю, скажете.

Він мовчки кивнув, знову опустивши голову, щоб приховати сльози. Я глянув на нього. Приз, якого Синґлтон так спрагло шукав, сам упав мені в руки, ті вбивства зламали абата. А тепер мені здалося, що знаю, хто вбивця, хто вбив їх усіх.

Я знайшов брата Ґая в його лабораторії. Марк сидів на табуреті біля нього, усе ще в одязі свого слуги. Лікар чистив ножі в мисці з водою, забарвленою в коричнево-зелений колір. Труп лежав на столі, накритий покривалом, за що я був вдячний. Обличчя Марка сполотніло, і навіть темні риси лікаря мали деяку блідість, наче під шкірою посипали попелом.

— Я оглянув тіло, — тихо сказав він. — Не можу бути впевненим, але, з огляду на зріст і статуру, думаю, що це — дівчина Орфан. І волосся було світле. Але я можу розповісти вам, як вона померла. Їй зламали шию.

Він опустив покривало, відкривши ту жахливу голову. Він повільно обернув її. Голова крутилася вільно, хребці вивихнуті. Я притлумив нудоту.

— Отже, вбита.

— Цього вона не могла зробити, зайшовши в ставок. Помічник Поер каже, що на дні густий мул.

Я кивнув.