Метью Шардлейк. Розгін

— Зараз не час це обговорювати. Отже, підеш зі мною допитувати Ґабріеля?

— Звичайно. Я також хочу впіймати цього вбивцю, сер.

— Добре. Тому знову бери меч із собою. Залиш той, інший, меч тут, але прихопи габіт. Спочатку викрути його над мискою. Перевіримо, чого варті ці матеріали.

Розділ двадцять перший

Коли ми вийшли на вулицю, моє серце калатало, проте голова була ясною. Минуло вже далеко за полудень, і сонце висіло низько в туманному небі; величезне червоне сонце, яке буває взимку, на яке можна дивитися, не мружачись, мовби з нього вивітрився увесь жар. І в цей мороз було саме таке відчуття.

Брат Ґабріель був у церкві. Він сидів у нефі зі старим монахом, якого я бачив за переписуванням у бібліотеці, і розглядав величезну купу стародавніх книжок. Вони підвели на нас очі, коли ми підійшли, погляд Ґабріеля неспокійно заметався між Марком і мною.

— Ще більше стародавніх книг, брате? — запитав я.

— Це наші богослужбові книги, сер, з нотними записами. Їх ніхто не друкує, ми мусимо їх копіювати, коли вони вицвітають.

Я взяв одну книжку. Сторінки були пергаментні; латинські слова мали фонетичні позначки, поцяцьковані нотами червоного кольору, різні псалми і молитви на кожен день календаря, чорнило вицвіле по краях за довгі роки користування. Я кинув книжку на лаву.

— У мене є кілька запитань, брате. — Я обернувся до старого монаха. — Чи могли б ви нас залишити?

Він кивнув і поспіхом вийшов.

— Щось не так? — запитав ключар. У його голосі відчувалося тремтіння.

— Отже, ви не чули? Про труп, знайдений у рибному ставку?

Його очі широко розплющилися.

— Я був зайнятий, щойно зайшов за братом Стівеном у бібліотеку. Труп?

— Ми вважаємо, що це дівчина, яка зникла два роки тому. Дівчина, на ім’я Орфан Стоунґарден.

Його рот широко розкрився. Він припіднявся, потім знову сів.

— Їй зламали шию. Схоже на те, що її вбили і кинули у ставок. Там також знайшли меч; ми думаємо, той, яким убили комісара Синґлтона. І ось це. — Я кивнув Марку, який передав мені габіт, і помахав значком під носом у ключара. — Ваш габіт, брате Ґабріелю.

Він сидів із витріщеними очима.

— Значок ваш?

— Так-так. Це… мабуть, той габіт, який вкрали.

— Вкрали?

— Два тижні тому я передав габіт у пральню, та його не повернули. Я запитував про нього, але його так і не знайшли. Слуги час від часу крадуть наш одяг; зимові габіти з міцної вовни. Прошу, сер, ви не подумайте…

Я нахилився над ним.

— Ґабріелю з Ашфорда, я стверджую, що саме ви вбили комісара Синґлтона. Він знав про ваше минуле і виявив якийсь недавній злочин, за який вас могли засудити і стратити. Отже, ви його вбили.

— Ні. — Він похитав головою. — Ні!

— Ви кинули меч і свій закривавлений габіт у ставок, який вважали надійним сховком, оскільки використовували його раніше, щоб приховати тіло тієї дівчини. Навіщо вбивати Синґлтона таким драматичним способом, брате Ґабріелю? І навіщо було вбивати дівчину? Це через ревнощі, адже брат Александр подружився з нею? Ваш друг-содоміт? І також новіцій Велплей, ваш інший друг. Він знав, що з нею сталося, чи не так? Але він вас не зрадив. Не зрадив до самого кінця, аж доки не почав марити в гарячці, тому ви його отруїли. Відтоді ви страждаєте від болю, наче вас мучить сумління. Усе сходиться, брате.

Він підвівся і повернувся до мене обличчям, схопившись за спинку стільця, і зробив кілька довгих вдихів. Маркова рука потяглася до меча.

— Ви — уповноважений короля, — сказав він тремтячим голосом, — але просторікуєте, як дешевий адвокат. Я нікого не вбивав. — Він закричав. — Нікого! Я грішник, та за ці два роки не порушив ні одного закону короля! Ви можете розпитати будь-кого тут, а також у місті, якщо забажаєте, і нічого не знайдете! Нічого! — його голос прокотився луною по церкві.

— Заспокойтеся, брате, — сказав я розміреним тоном. — І відповідайте мені ввічливо.

— Брат Александр не був мені ні другом, ні ворогом; він був дурним ледачим старим. Що ж до бідолашного Саймона, — він зітхнув так, майже стогоном, — так, він подружився з дівчиною в перші дні, коли був новіцієм, і думаю, що вони обоє почувалися тут загубленими, чогось боялися. Я попереджав його, щоб не спілкувався зі слугами; що це не піде йому на користь. Він казав, що дівчина розповідала йому про домагання…

— Від кого?

— Він не хотів говорити, поклявся їй мовчати. Це міг бути один із пів дюжини монахів. Я сказав, що йому не слід вплутуватися у такі справи; мусить переконати дівчину розповісти братові Ґаю. Його саме призначили в лазарет після смерті Александра. Від сорому, — гірко додав він.

А потім вона зникла. — Спазм скривив його обличчя. — Як і всі інші, я думав, що вона втекла. — Він похмуро глянув на мене, а тоді провадив іншим тоном, холодним і спокійним. — Ну, комісаре, я бачу, що ви створили теорію, яка дає вам висновок. Тож, можливо, зараз комусь заплатять за неправдиві свідчення і мене заженуть на шибеницю. Тепер таке робиться. Я знаю, що сталося із сером Томасом Мором.