Метью Шардлейк. Розгін

Ми з Марком перезирнулися, коли до нас підійшов високий, міцної статури монах років під тридцять. У нього було руде волосся, грубі риси обличчя, на якому відображалася похмурість.

— Так, брате?

— Ти загубив два комплекти ключів, відколи був зі мною, чи не так, Люку?

— Вони випадають з кишені, — похмуро відповів він.

— Випадають, якщо ви недбалий, — погодився я. — Коли ви останній раз губили ключ?

— Це було влітку.

— А до того? Як довго ви вже працюєте в пральні?

— Чотири роки, сер. Іншого разу було кілька років тому.

— Дякую, брате Г’ю. Я хотів би поговорити з братом Люком наодинці. Куди ми можемо піти?

Очі брата Люка стурбовано забігали, коли камергер із розчарованим виглядом повів нас до передпокою, де сушився одяг. Я суворо дивився на молодого монаха.

— Ви знаєте, що знайшли в рибному ставку?

— Кажуть, мертве тіло, сер.

— Жіноче тіло. Ми думаємо, що тіло дівчини, на ім’я Орфан Стоунґарден. Нам казали, що раніше ви її домагалися.

Його очі розширилися з жаху, а потім раптом він опустився на коліна на підлогу, схопивши товстими червоними пальцями край моєї мантії.

— Я цього не робив, сер. Тільки жартував із нею, більше нічого! І я був не один! Вона була розпутницею, вона мене спокушала! Відпустіть мене! Подивіться на мене!

Він підвів очі, усе ще стоячи на колінах, очі широко розплющені. Я нахилився вперед.

— Мені потрібна правда. Ваше життя на кону. Вона спокушала вас чи ви до неї чіплялися?

— Вона… вона була жінкою, сер. Сам її вигляд був спокусою! Її образ переслідував мене, я завжди думав про неї. Сатана поставив її на моєму шляху, щоб спокусити мене, але я висповідався, покаявся!

— Мене не цікавить ваше покаяння. Ви чіплялися до неї навіть після того, як вас застеріг абат, чи не так? Братові Ґаю довелося поскаржитися вдруге!

— Комісаре, після того я нічого не робив! Абат попередив, що вижене мене! Клянуся кров’ю Ісуса, після того я дав їй спокій! Його святою кров’ю!

— Абат не передав цю справу до рук пріора?

— Ні, пріор…

— Ну що? Що, хлопче?

— Він… він був винен у тому ж, і скарбник теж.

— Так. Ще хтось? Хто зробив життя дівчини таким нещасним і наблизив її кончину?

— Не знаю, сер. Клянуся, клянусь, я не підходив до лазарету після попередження абата. Діво Маріє…

— Діва Марія! — пирхнув я. — Сумніваюся, що вона була б у безпеці біля таких, як ти, навіть якби повернулася на землю. Геть звідси, забирайся!

Я люто глянув йому вслід, коли він підхопився і побіг у пральню.

— Ви налякали його до мозку костей, — сказав Марк із сардонічною посмішкою.

— З такими боягузами легко давати раду.

— Пріор і скарбник, еге ж? Глянь, там є двері, можемо вийти туди й оминути цих собак.

Ми повернулися на подвір’я. Протистояння із собаками спало мені на думку. Я почувався виснаженим, і настала моя черга на мить притулитися до стіни. Якийсь гомін змусив мене озирнутися.

— Божа смерть, що тут відбувається?

Люди зупинялися і спостерігали за процесією, яка прямувала до воріт. Двоє монахів тримали статую святого Доната в римських шатах, зі складеними на грудях руками і з благочестивим виразом обличчя. Слідом ішов високий і худий брат Джуд зі шкіряною сумкою в руках. А останній — скарбник Едвіг, у зимовому плащі поверх габіту і рукавицях. Вони підійшли до приміщення під вартівнею, де стояв Баґґе, готовий відчинити ворота.

— День милостині, — сказав Марк.

Коли ми підійшли до воріт, Баґґе відчинив їх. Натовп стояв надворі й дивився на статую, яку двоє служок підняли собі на плечі. Брат Джуд узяв свою сумку і гукнув до них.

— Дивіться! Образ нашого захисника, пресвятого і канонізованого Доната, мученика від поган! В ім’я його великої доброти дається ця милостиня. Моліться до нього про відпущення ваших гріхів!

Ми протиснулися крізь глядачів. На снігу товпилися сорок чи п’ятдесят дорослих — старі вдови, жебраки і каліки, дехто одягнений тільки в лахміття і посинілий від холоду. Навколо огрядної постаті добродійки Стамп зібралася окрема група блідих дітей. Сморід від натовпу, навіть у цей холодний день, був жахливий. Море нещасних, що приволочилися за милю від міста, вклонилися і перехрестилися, почувши слова монаха. Він раптово зупинився, коли я з’явився поруч.

— Що ви робите? — різко запитав я.

— Просто… просто роздаю милостиню, сер…

— Ви просите цих бідних душ уклонятися цьому шматку дерева.

Брат Едвіг метнувся вперед.

— Тільки як п-пам’ять про милосердя святого, комісаре.

— Він закликав їх молитися статуї! Я почув його! Заберіть це, негайно!

Монахи опустили статую і поспіхом її винесли. Брат Джуд, дуже приголомшений, дав знак, щоб кошики винесли вперед. Дехто з містян широко всміхався.

Роздавач милостині знову покликав схвильованим голосом.

— Підходьте за милостинею і їжею.

— Ніякої штовханини, — вигукнув Баґґе, коли один за одним наближалися знедолені.

Кожному давали крихітний срібний фартинг, найменшу монету королівства, і щось із кошиків. То були яблука, буханці хліба, тонко нарізана шинка. Брат Едвіг стояв поруч зі мною.

— Зі святим ми не мали на думці нічого п-поганого, сер. Це давня церемонія, ми забули її значення. Ми це в-виправимо.

— Давно вартувало б.