Читаем Метью Шардлейк. Розгін полностью

Брат Ґабріель диригував хором, повністю занурений у музику. Я не міг не захоплюватися майстерністю, з якою він керував монахами, що співали псалми: їхні голоси в повній гармонії здіймалися й опускалися, а очі слідкували за його вправними руками і служебними книгами на пюпітрах. Був присутній абат, у світлі свічок його обличчя здавалося похмурим. Я пригадав його останній розпачливий шепіт: «Розгін». Серед монахів побачив Ґая і, на моє здивування, Джерома, його білий картузіанський габіт виділявся на тлі чорних бенедиктинських. Мабуть, його випускають з кімнати на служби. Поки я дивився, брат Ґай нахилився і перегорнув сторінку для покаліченого картузіанця. Він усміхнувся, а брат Джером кивнув із подякою. Мені здалося, що лікар із його суворістю і відданістю був одним із небагатьох у Скарнсі, кого сприймав Джером. Отже, вони все-таки друзі? Я такого не подумав би, коли побачив Ґая, який перев’язує рани Джеромові. Мій погляд перейшов на пріора Мортимуса, і я побачив, що він не співає, а пильно дивиться поперед себе. Я пригадав, яким нажаханим від був, а також розгніваним, коли побачив труп дівчини. Брат Едвіг натомість жваво співав, стоячи між братом Ательстаном та іншим своїм помічником, старим чоловіком.

— Хто з них? — прошепотів я собі під ніс. — Хто з них? Боже, покеруй моїм немічним мозком. — Я не відчув натхнення у відповідь. Іноді в ті розпачливі дні здавалося, що Бог не чує моїх молитов. — Прошу Тебе, нехай більше не буде смертей, — помолився я, потім мовчки встав і вийшов із церкви.

Двір монастиря був безлюдний, коли я вставив ключ із позначкою «Скарбниця» в замок рахівничої контори. Зсередини потягнуло вологим холодом, я затремтів і міцніше загорнувся в плащ. Усе було, як раніше: столи, полиці з бухгалтерськими книгами вздовж стін, скриня біля дальньої стіни. На столі була залишена запалена свічка, і я пішов із нею до скрині. Вибравши інший ключ, відімкнув її.

Усередині скриня була поділена на секції, наповнені мішечками, кожний із биркою, що позначала номінали монет, який він містив, і сумою. Я вийняв мішечки з золотими монетами; ангели, напівангели і ноблі. Навмання відкривши кілька мішечків, порахував монети, перевіряючи позначену суму. Усе збігалося, і сума, записана в скрині, збігалася з тим, що зазначено в рахунках. Я зачинив скриню. Тут така ж велика сума, як і в будь-якій рахівничій конторі в Англії, ще й у надійному сховку, бо в монастир було важче потрапити і пограбувати його, ніж у купецьку комірку.

Я взяв свічку і відчинив двері на сходи. На мить зупинився нагорі. Рахівнича контора була трохи вищою за інші будівлі, і при денному світлі з вікна відкривався краєвид через монастир на рибний ставок, а за ним — на болото. Мені було цікаво, чи рука Розкаяного Розбійника лежить там, у ставку; завтра я це знатиму.

Я відімкнув двері до приватного кабінету скарбника. Поставивши свічку на його стіл, почав переглядати кілька бухгалтерських книг, складених навколо стін кімнати без вікон, від якої міг з’являтися страх замкнутого простору. Це були звичайні рахунки, що велися роками. Охайний письмовий стіл, папір і пір’я викладені з геометричною правильністю. Брат Едвіг здавався людиною, що одержима порядком і точністю.

У письмовому столі були дві глибокі шухляди. Я міняв ключ за ключем, доки не знайшов того, що їх відімкнув. У першій шухляді лежало кілька латинських книжок, які я витягнув: «Summa Contra Gentiles»[9] і «Summa Theologiae»[10] Томи Аквінського.

Я подивився на них з відразою; отже, брата Едвіга тягнуло до старої дискредитованої схоластики італійського святого. Існування Бога можна було б довести логікою, тоді як лише віра дасть відповідь; але не складно було уявити, чому сухі силогізми Аквінського знайшли відгуку цього нудного розуму.

Я поклав книжки на місце й відімкнув іншу шухляду. Всередині було багато бухгалтерських книг, поскладаних на купку. Я похмуро всміхнувся; усі мали сині обкладинки. «Дякую, Еліс», — видихнув я. Три-чотири були схожі на ту, яку він мені дав, наповнені чорновими нотатками і розрахунками за кілька минулих років. Одна мала пляму від вина на палітурці, але, на моє розчарування, у ній було тільки ще більше записів. Я витягнув останню, теж поплямлену. Напевно, одного разу він пив вино і перевернув флягу. Це мало його роздратувати — отак позначити свої чисті книги.

Ця книга містила записи про продаж землі за останні п’ять років. Моє серце закалатало, а тіло охопило раптове хвилювання. Я поклав книгу на стіл і підніс свічку тремтливою рукою, покашлюючи від горіння ґноту. Деталі про продані ділянки, покупців, ціни і дати скріплення документів. Я глянув на найновіші. Згідно з книгою, минулого року відбулися чотири великі продажі, не зареєстровані в монастирських бухгалтерських книгах. Прибуток становив майже тисячу фунтів — величезна сума. Один із продажів, найбільший, був родичу Джерома. Я полегшено зітхнув. Мабуть, це та книга, яку бачив Синґлтон.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чернее ночи
Чернее ночи

От автораКнига эта была для меня самой «тяжелой» из всего того, что мною написано до сих пор. Но сначала несколько строк о том, как у меня родился замысел написать ее.В 1978 году я приехал в Бейрут, куда был направлен на работу газетой «Известия» в качестве регионального собкора по Ближнему Востоку. В Ливане шла гражданская война, и уличные бои часто превращали жителей города в своеобразных пленников — неделями порой нельзя было выйти из дома.За короткое время убедившись, что библиотеки нашего посольства для утоления моего «книжного голода» явно недостаточно, я стал задумываться: а где бы мне достать почитать что- нибудь интересное? И в результате обнаружил, что в Бейруте доживает свои дни некогда богатая библиотека, созданная в 30-е годы русской послереволюционной эмиграцией.Вот в этой библиотеке я и вышел на события, о которых рассказываю в этой книге, о трагических событиях революционного движения конца прошлого — начала нынешнего века, на судьбу провокатора Евно Фишелевича Азефа, одного из создателей партии эсеров и руководителя ее террористической боевой организации (БО).Так у меня и возник замысел рассказать об Азефе по-своему, обобщив все, что мне довелось о нем узнать. И я засел за работу. Фактурной основой ее я решил избрать книги русского писателя-эмигранта Бориса Ивановича Николаевского, много сил отдавшего собиранию материалов об Азефе и описанию кровавого пути этого «антигероя». Желание сделать рассказ о нем полнее привело меня к работе с архивными материалами. В этом мне большую помощь оказали сотрудники Центрального государственного архива Октябрьской революции (ЦГАОР СССР), за что я им очень благодарен.Соединение, склейки, пересказ и монтаж плодов работы первых исследователей «азефовщины», архивных документов и современного детективно-политического сюжета привели меня к мысли определить жанр того, что у меня получилось, как «криминально-исторический коллаж».Я понимаю, что всей глубины темы мне исчерпать не удалось и специалисты обнаружат в моей работе много спорного. Зато я надеюсь привлечь внимание читателя к драматическим событиям нашей истории начала XX века, возможности изучать которые мы не имели столько десятилетий.Бейрут — Москва. 1980—1990 гг.

Евгений Анатольевич Коршунов

Исторический детектив