Метью Шардлейк. Розгін

— Тоді, мабуть, тобі варто жити на деревах, серед птахів, щоб не забруднитися контактом зі світом, — різко сказав я. — А зараз я вип’ю ще трохи доброго настою брата Ґая і посплю до обіду. Такого довгого і важкого дня не пригадую за все своє життя.

Розділ двадцять третій

Того дня вечеря в трапезній відбувалася стримано. Абат закликав усіх дотримуватися тиші під час трапези, попросивши помолитися за душу, як він назвав, невідомої особи, тіло якої знайшли у ставку. Обличчя монахів були напруженими, стурбованими, і я помітив багато перестрашених, тривожних поглядів, які кидали на мене. Здавалося, відчуття близького кінця, про яке згадував абат, уже почало охоплювати весь монастир.

Ми з Марком мовчки повернулися до лазарету; були виснажені, але я ще раз відчув відстороненість, яка охопила Марка, відколи заборонив йому залицятися до Еліс. Коли ми увійшли до нашої кімнати, я опустився у м’яке крісло, а Марк підклав у вогонь ще кілька полін. Я розповів йому про свою зустріч із братом Едвігом. Моя голова все ще гуділа від цього.

— Якщо я завтра вранці попрошу Копінґера надати інформацію про нього, то відповідь ми одержимо наступного дня. Якщо хоч один із цих продажів землі підтвердиться, ми звинуватимо Едвіга у шахрайстві. І це дає йому чіткий мотив для вбивства.

Марк сів на купу подушок навпроти, його обличчя ожило від зацікавлення. Попри всі наші суперечки, він так само, як і я, прагнув знайти нашого вбивцю. Я хотів перевірити свої здогадки, залучивши кмітливість помічника, а також було радісно знову почути його захоплену розмову.

— Ми завжди повертаємося, сер, до факту, що він відсутній у монастирі. Відсутній, коли Синґлтон знайшов книгу, і відсутній, коли його вбили.

— Знаю. Лише Ательстан знав, і, з його слів, він нікому нічого не розповідав.

— Чи міг Ательстан бути вбивцею?

— Відрубати голову людині, комісару? Ні. Пригадуєш, яким переляканим він був, коли підійшов до мене, щоб запропонувати себе як донощика. У нього немає відваги викликати на бій навіть мишу.

— Хіба ви не надто емоційно реагуєте на його натуру? — у голосі Марка промайнула нотка сарказму.

— Гаразд. Можливо, я захопився логічною конструкцією, яку вибудував, звинувачуючи Ґабріеля. Однак усе немовби так добре поєднується. Але так, звичайно, мусимо брати до уваги наше розуміння людських характерів, а характер Ательстана відчутно слабкий.

— І чому він має перейматися, якщо брат Едвіг піде на шибеницю або навіть якщо монастир розженуть? Він не аж такий побожний.

— І як він натрапив на цей меч? Хотілося б з’ясувати його історію; у Лондоні я напевно міг би довідатися про виробника через його клеймо. Гільдія мечників мала б знати. Проте ми тут застряли через цей сніг.

— Сер, а якщо Синґлтон розказав комусь іншому про те, що він знайшов у рахівничій конторі, і вони вирішили його вбити? Можливо, абат. Його печатка буде на цих угодах.

— Так. Печатка, яку він залишає на своєму столі, де будь-хто може нею скористатися, коли абата немає.

— А пріор Мортимус? Він достатньо жорстокий для вбивства, правда? І хіба не кажуть, що це він і брат Едвіг керують монастирем?

— Ці двоє шахраї на пару? Сам задумався. Мушу отримати відповідь від судді Копінґера. — Я зітхнув. — Скільки часу минуло, відколи ми виїхали з Лондона? Тиждень? Відчуття, наче ціле життя.

— Тільки шість днів.

— Шкода, що немає часу повернутися. Але навіть щоб надіслати повідомлення, через цей сніг знадобиться кілька днів. Чума на цей сніг, чи він падатиме вічно?

— Схоже на те.

Невдовзі Марк влігся на своє маленьке ліжко на коліщатках і засунув його під моє. Я сидів, дивлячись на палахкотливе вогнище. Через вікна, які вже знову вкривалися памороззю, почув, як дзвони кличуть на вечірню. Попри всі події, попри всі жахіття, богослужіння однаково відбувалися.